— Мамо, ти надто несправедлива.
Я знову хотів узяти її під руку, але вона відштовхнула мене майже брутально і пішла вперед сама, а я плентався слідком, повторюючи:
— Ти надто несправедлива, надто несправедлива... Тоді вона ледь обернулася і сказала з викликом:
— Так, усе це ти! Усе це ти!...
— Невже, мамо, ти не розумієш, якщо я винен у цьому нещасті, то й ти також, ти передусім. Бо ж ти зробила все, щоб цей план став мені огидний. Ти завжди все вирішувала за мене, але зрештою мені двадцять два роки, у мене все життя попереду, а ти збиралася розпорядитися ним за своїм уподобанням, і даремно ти заперечуєш — ні про що інше, крім земель Серіса, не було й мови. Ніколи, за жодних обставин, я не міг здогадатися про твою прихильність до дівчинки..
— Бо я боялася розсердити тебе ще більше, якби ти дізнався, що я люблю її...
— Більше, ніж мене?
Вона не відповіла. Вона підіймалася на ґанок Мальтаверна, пристаючи на кожному східці. У передпокої вона знову мене відштовхнула:
— Мені треба побути самій. Мені більше ніхто не потрібен. Зрозумій мене, ніхто.
Я почув, як грюкнули двері до її спальні, і сів біля коминка. Знявся вітер, сосни, вимахуючи гіллям, здавалося, подавали мені знак у вікно. їхній протягливий жалісний стогін зливався з німим криком, який був готовий зірватися з моїх уст, з ремством проти Бога, смиренним і безнадійним.
Лампи я не запалив. На що мені зважитися? Моїй матері я зараз не потрібний, більше того, моя присутність для неї нестерпна. І все ж я маю охороняти її, бути поруч, щоб озватися на перший її поклик. її ворожість пом'якшиться, хоч-не-хоч я стану її єдиним прихистком: бо ж, крім мене, у неї нема нікого. Так, але якщо вона відмовиться поїхати звідси, що буде зі мною? Чи перебудемо ми віч-на-віч цілу зиму в Мальтаверні, чи я залишуся один на вулиці Шеврюс, під наглядом Луї Ларпа?
Мої думки роїлися без усякого ладу. Сам не знаю, скільки часу збігло, поки я сидів, не запалюючи світла, при коминку.
Надворі смеркло, і я розрізняв уже тільки дві білі плями замість моїх рук, що лежали на гострих колінах, і тут я почув на сходах мамину важку й повільну ходу. Вечеряти було ще рано. Отже, вона верталася до мене. Вона зайшла. Я не підвівся з крісла. Вона провела рукою по моєму чолу і відкинула назад чуба, як, бувало, в дитинстві, щоб поцілувати мене, але того вечора не поцілувала. А проте заговорила з силуваною ніжністю, взагалі їй не властивою.
— Забудьмо все, що ми наказали одне одному, бідна моя дитино. Ми обоє були несправедливі. Пам'ятаю, я засмутилася, коли ти запевняв, що між нами нема ніякого обміну думками, що ми ніколи одне з одним не розмовляємо по-справжньому, як у п'єсах чи в романах. Ну що ж, дорогою до млина ми надолужили згаяне.
— Так, усе сталося несамохіть.
— Те, що сталося, треба забути, принаймні, забудь, що наговорила я. Мені треба було на когось поскаржитися, на когось звалити вину. І тобі також... Ось ми й звалили одне на одного...
— Так,— відповів я похмуро,— як два спільники на суді, один винуватить другого...
Вона сказала:
— Змовкни!
Я не бачив її, але чув, що вона плаче. Я підвівся, обняв її, попросив прощення.
— Нашої вини тут не було, мамо. А те, що від нас залежало, могло привести в гіршому разі тільки до непорозуміння, а воно зрештою розвіялося б, навіть дуже скоро розвіялося, бо ж мені кортіло дізнатися, хто ця купальниця, і я дізнався б того самого вечора, якби не прийшла телеграма від Сімона.
— Це нічого б не змінило. На той час усе вже звершилося.
— Так, мамо, ні ти, ні я не винні в цьому жахливому збігові. Такі злочини завжди бувають викликані випадковістю. Завжди можна сказати: "Якби ж дівчинка пішла іншою дорогою..."
Вона прошепотіла:
— Тепер уже по всьому. Це було, це звершилося.
Ми сиділи мовчки. Я розрізняв лише невиразну темну постать у кріслі напроти.
— Слухай, Алене, облишмо порожні балачки і поговоримо відверто. Для тебе питання вирішено, тобі треба поїхати. Так буде краще для нас обох. Ти часто писатимеш мені: в листах люди не дратуються. Розповідатимеш про своє життя, точніше, про ту частину свого життя, про яку зможеш мені розповісти. Я візьмуся за твої справи; якщо заслабну, досить буде послати телеграму; діон чекатиме тебе в Бордо і того ж самого вечора ти приїдеш до Мальтаверна.
— Так, на віддалі тобі буде легше мене переносити, ти знову до мене призвичаїшся...
І цього разу вона не стала сперечатися. Але чи чула, чи зрозуміла вона мене? Вона запитала:
— Ти твердо вирішив їхати позавтра? Один день, так чи інак, треба провести в Бордо...
— Ні, мамо. Книжки, котрі я хочу взяти з собою, я маю тут. Машина відвезе мене просто до паризького поїзда. Він відходить об одинадцятій чотири.
— Але ж майже всі твої речі на вулиці Шеврюс...
— Я маю тут усе потрібне для студента, яким я збираюся стати, а студента ніхто не запрошуватиме в гості: він ні з ким не знайомий.
— Але зрештою в тебе зав'яжуться знайомства...
— Можливо... Та перш ніж вирушити у світ, я все-таки подивлюся, як одягаються в Парижі. Згадай, чого тільки зазнав бідний Люсьєн де Рюбампре, коли прибув до Парижа, вбраний за ангулемською модою.
— Який ще Люсьєн де Рюбампре? — запитала вона неуважно, ніби не чекаючи відповіді.
— Годі-бо, мамо! Ти ж читала "Втрачені ілюзії"! Я сам тобі давав їх.
— О, ти знаєш, я не те, що ти; у мене в голові нічого не тримається, усе зразу вилітає.
Вона заходилася розгрібати головешки в коминкові, спершись, як завжди, ліктями на коліна, і раптом промовила:
— Треба телеграфувати цій особі, хай зустріне тебе на вокзалі й посадить у поїзд.
— Ні, мамо, мене не треба вже садовити в поїзд. До того ж я ненавиджу вокзали не менше, ніж цвинтарі. Я почну нове життя позавтра, об одинадцятій чотири. Це буде друге моє народження.
Прюданова дружина доповіла, що обід готовий.
— Подумати тільки,— промовила мама, підводячись,— я їстиму залюбки, я зголодніла.
Ми сиділи одне проти одного під висячою лампою, вона чаділа, тхнуло гасом. Нараз я відчув радість від думки про скорий від'їзд в інший світ, в інше життя.
Ні, то була не радість, то була нетерплячка, яку відчуваєш у нескінченному задушливому тунелі: треба вирватися з нього, хай би там що, якнайхутчій, тікати назавжди, не озираючись, несучи всі свої скарби в самому собі.