Отож я почав думати про все, що сталося між Марі і мною, і зрозумів, що я не тільки не відчуваю жалю, а, навпаки, вважаю свій гріх не за блюзнірство, а благодать, що найгірш було б, якби ні одна жінка не ввійшла в мою історію... Але ні, тоді благодаттю була б її відсутність. Тепер вже не я говорив із самим собою. Мене опанував цілковитий спокій. Іноді я наспівував собі на музику Мендельсона4, що ми розучували в колежі, або Гуно 5, яку більше любить пан настоятель, молитву Расі-на, *
1 "Царство Боже всередині вас єсть" (Євангеліє од Луки, XVII, 21).
6 3 "Духовних пісень" (1694) Жана Расіна.
Сердець, любов'ю сповнених до Тебе, Не сколотити, Боже, супокій. Вони забули думати про себе, Шукаючи в усьому промисл Твій. Чи єсть же на землі або на небі Те щастя, що миліш за супокій Сердець, любов'ю сповнених до Тебе?
Наступного ранку мама не вставала з ліжка. Віконниці в її кімнаті були зачинені. її мучила така мігрень, що не йшла ні в яке порівняння з мігренню в інших жінок. Цілу ніч вона провела без сну, міняючи компреси на лобі. Вона попросила мене вибачитися перед паном настоятелем. Можливо, вона прибільшувала свою хворобу, щоб полегшити нам побачення віч-на-віч — її останню надію. Настоятелеві нелегко було приховати, яка втіха для нього снідати зі мною вдвох. Його драглисте, ніби зліплене з хлібного м'якуша обличчя, завжди таке стурбоване й сумне, було осяяне невинною дитячою радістю. Він дуже підтоптався, і його тонзура вже не потребувала послуг перукаря, а головне, він перестав величатися, цим він передусім і різнився від пастиря часів мого дитинства. Він утратив свій поважний самовпевнений вигляд.
При перших же його словах, що на вволення волі пані мали змусити мене розговоритись, я ухилився. Я запевнив його, що моя мати даремно взяла собі в голову, буцімто єдина жінка, єдиний проводир мій у житті — це вона і буцімто для мене немає іншого завдання, окрім визволення з-під її влади хоча б ціною нерозважливого в очах суспільства шлюбу. Я остерігся зовсім заспокоювати пана настоятеля, а лише дав зрозуміти, що для мене нічого ще не вирішено.
— Але,— сказав я,— не я зараз цікавлю вас (він хотів заперечити), я хочу сказати, що не задля мене треба вам кидатися в воду, а задля Сімона, з яким я бачуся тепер щодня. Так, настала пора витягти його на берег, але цього разу він сам поспішить туди, куди вабить його покликання, а вам зостанеться тільки полегшити йому дорогу. І будьте обережні, пам'ятайте, що досить вам заговорити про "духовне керівництво", як він одразу ж замкнеться у собі.
Він слухав мене з сумирною увагою, і мене це зворушувало. Бідний настоятель, усі його пристрасні, нерозтрачені батьківські почуття виливалися на цього селянського хлопця, не безсердечного, звичайно, але згрубілого й озлобленого. Про нього він ладен був правити без кінця-краю.
— Я ніколи не спускав з нього ока, знаєш, я віддалеки стежив за ним, а він і гадки не мав про це. Першої зими в Парижі він захворів на запалення легенів. Я зазнайомився з його господинею, задобрив її, а вона сповіщала мене про його здоров'я, звісно, тайкома! Сімон подумав би, що він при смерті, якби довідався, що я никаю біля його постелі.
Мама лежала в себе в кімнаті, тому ніщо не заважало настоятелеві зійтися з Сімоном на вулиці Шеврюс, а не в книгарні. Він погодився, "але тільки з дозволу пані". Коли я, прочинивши двері, виклав мамі наше прохання, вона урвала мене кволим голосом:
— Ах, робіть, як знаєте, аби лиш він не попадався мені на очі.
Зустріч відбулася в віталеньці і тривала десь зо дві години; тоді Сімон подався до себе, не попрощавшись зі мною. Вони домовилися, що Сімон ще на рік залишиться в Тал а не і, де місцевий священик, "святий абат Муро", приятель пана настоятеля, візьме Сімона під свою опіку й підготує до повернення в семінарію, звичайно, не в Бордо, а, можливо, в Іссі-ле-Муліно. Все це вимагало немалих роздумів і клопотів.
Я також пообіцяв настоятелеві, що невдовзі він побачить мене в Мальтаверні: моя мати, зрештою, домоглася від мене згоди на від'їзд, але з застереженням. Я заявив, що спершу мені треба зробити необхідні до моєї дисертації виписки в міській бібліотеці. Навряд чи хто міг похвалитися, що бачив мене там бодай хоч раз за весь той час...
Два місяці не розгортав я цього зшитка. Те, що я пережив, не надається до жодного опису, не вкладається у звичайні слова: є сором, який годі висловити. Все, що я можу розповісти тут про це, буде, як і все інше, лише викладом подій у певній послідовності й порядку. Отож спробую: треба додержати обіцянки, даної Донзакові... По правді кажучи, на якого біса мені ця приключка? Ніби я сам не зазнавав гіркої втіхи, знов і знов переживаючи цей сором, година по годині, аж до кінця моєї історії, точніше, до кінця одного розділу моєї історії, щойно оце початої!
Я пишу це двадцятого жовтня, поклавши зшитка на коліна, в нашій сторожці, в урочищі Шікан, загубленому в глушині, далеко від усіх ферм. Стоїть м'яка година, туман, того дня чекали великого перельоту, але припутні не летять: сьогодні тепло, вони ховаються в гіллі дубів і обїдаються жолудями. Я бачу гостроносий профіль Прюдана Дюбера, його важке підборіддя, він видивляється крізь верхи сосен небесні дороги, на яких мають потягтися летючі зграї, якщо тільки вони з'являться. Лунає свист, до Прюдана підходить якийсь орендар, питає:
— Passat Palumbes?
— Nade! Nade Ч
Під могутніми окорінкуватими дубами, що накрили нашу халупу, я завжди цілою своєю істотою відчуваю вічність, так само як на берегах Юра, проймаюся свідомістю тлінності нашого буття. Людина — це навіть не мисляча тростина 2, а мисляча мошка, але і в ті небагато хвилин, відпущених їй на життя, вона знаходить час на парування — ось що жахливо. З усього сподіяного я спробую записати дещо таке, про що, мені здається, можна сказати.
Я не відвідував міської бібліотеки зовсім не тому, що майже щовечора ходив на вулицю Егліз-Сен-Серен. З Марі я сходився тільки після робочого дня й легко примирив вимоги роботи над дисертацією з вимогами своєї жаги. Але в ці важкі тягучі денні години в отупілому від спеки місті, я здатний був лише чекати... Що ж тут такого? В чому, властиво, драма? Така історія всіх і кожного в певному віці, в певний момент життя. Певне, треба бути християнином, як я, чи бути ним бодай у минулому, як Марі, щоб думати, ніби йдеться про щось більше, ніж наша земна доля, коли ми поступаємось інстинктові розмноження, властивому всім видам живих істот. Або, точніше, треба належати до того виду нетерпимих християн, до яких належу я: піддавшись на поступку, вони шукають собі виправдання. Якщо судилося їм загинути, вони гинуть з піднесеною головою.