— Цього вона мені не подарує ніколи. Але вона й собі не може подарувати, навіщо приховала від вас, що я їй усе розповів. А все ж це правда: ви сподобалися їй, коли вона вважала вас за бідного.
У цю мить, скориставшись із перепочинку, Марі підійшла до нас. Цього разу вона усміхалася і, жартівливо підштовхнувши нас до виходу, промовила:
— Тепер, як ви зустрілися, вам нема чого робити тут. Я тільки заважатиму вам.
Коли я заперечив, що ми прийдемо по неї наприкінці робочого дня, вона сухо нам заборонила це робити. Вона зверталася до нас обох, але дивилася лише на мене. Існував тільки я. Вона торкнулася пальцем мого чола:
— Бог знає, що там відбувається,— сказала вона,— чого тільки ви не навигадували... Ну що ж, хай і так! На щастя, пан Дюбер не може більше нічого розповісти вам про мене. Він нічого про мене не знає.
Хтось із покупців одкликав її. Я думав, що Сімон не збагнув її слів, але скоро ми вийшли надвір, він люто вигукнув:
— Ага! То я нічого про неї не знаю? Я знаю більше, ніж вона думає, і саме те, що вона хотіла приховати б від вас і про що, їй здається, я й гадки не маю...
Мені куди частіше доводилося бути в ролі того, на кого жінка й не дивиться, ніж навпаки, але в таких випадках я відчував тільки легкий укол ревнощів, я не відав тієї гіркоти, майже розпуки, що поймала Сімона; так буде завжди думав він.
— Що ж, моя доля — це матуся Дюпор. Прощавайте...
Я втримав його за руку і попрохав провести мене на вулицю Шеврюс:
— Ви хоч трошки відпочинете в мене в кімнаті...
Він рушив за мною, але неохоче, похнюпившись. Що він знав? Що міг розповісти про Марі? Це була цікавість самодостатня, ніби відсторонена. Але я проґавив момент, коли Сімон ладен був забалакати з помсти, тепер не можна було ризикувати. Він підіймався нашими сходами майже з побожним почуттям. Він був уражений.
— Так,— сказав я,— сходи непогані. Двісті років тому в Бордо вміли будувати... Але кімнати! Що ми тільки з ними зробили!
Я завів його до великої вітальні, де Мунете, мамин драпірувальник "обрядив", як він висловлюється, вікна з усією пишнотою, не поскупившись на згортки, китички, торочки і помпони. Сімон був засліплений.
— Це грандіозно!
— Це потворно. Згадайте, Сімоне, кухню Дюберів, вашу кухню — окости, почеплені до сволоків, сільські ходики з цоканням, подібним биттю серця, мисник, убогі череп'яні тарілки, цинові ложки й виделки, запах борошна і смаженого сала, а передусім той священний прихисток, де перебуває Господь, прихисток "Прочан в Еммаусі" К
— Е! Го-го! На вас подивитися, можна подумати, ви й самі вірите тому, що кажете...
— Буржуазна обстановка, така, як наша — то цілковита потворність. Скоро селянин починає багатіти і турбуватися про вітальню, він переходить у буржуазію, тобто в потворність.
Сімон усе приказував:
— Е! Го-го!
Я повів його до маленької маминої віталеньки.
— Ось тут і мешкає пані! — сказав він з пошаною, змішаною з ненавистю.
— Не часто вона тут мешкає. Подумайте, Сімоне, як-то мені в цьому старому мертвому лігві! Ми удвох займаємо ціле крило. Але признаюся щиро: я сам створив цю пустелю. Я завжди боявся чужих...
— А надто дівчат?
— Так само, як і хлопців.
— Але Марі ви не боїтеся. Вона каже про вас: "Я його приручила..."
На зціплених устах у Сімона промайнула усмішка, яку я пам'ятав у нього з дитинства.
— Ви ж знаєте про неї, Сімоне, а вона не знає, що ви це знаєте...
1 Е м м а у с — селище недалеко від Єрусалима, де Ісусові учні здибалися з таємничим мандрівцем, що виявився воскреслим Христом (Євангеліє від Луки, XXIV, 13—35).
— О, пане Алене! Забудьте про те, що вихопилося в мене спересердя. Буде недобре, якщо я розповім вам... А втім,— додав він,— це допоможе вам збагнути її. Вона розповіла вам про себе не все, але те, що вона приховала, можливо, зробить її для вас ще дорожчою, ще страшнішою... Хіба з вами вгадаєш?
— Хто міг розповісти вам про неї в Талансі? Та й тут ви нікого не знаєте. Я вам не вірю.
— Го-го! І не вірте. Я ж вас ні про що не прошу! Я знову скам'янів.
— Але я, Сімоне, я вас прошу про це. Допоможіть мені, ви ж знаєте про неї те, що зробить її для мене дорожчою або ще страшнішою. Не можна залишати мене в такій непевності! Чого я тільки не навигадую тепер.
Туга гризла мене, але я ще й розігрував її, щоб зламати останні Сімонові вагання. Щирі сльози котилися мені по щоках, але, якби я був сам, я, може, не лляв би їх. Такий уже я. Хай мене Бог простить.
Нічого незвичайного не було в тому, що Сімонові все стало відомо. Балеж, горбатий прикажчик, мешкав у кварталі Сен-Женес. У четвер, як і звичайно, після робочого дня він вирушив додому тим самим трамваєм, яким їздив і Сімон до себе в Талане. Спершу вони перекидалися лише кількома словами.
— Але й він також, цей Квазімодо, мріє про Марі, як шаленець. У нього нікого нема, ні родини, ані приятелів, я перша жива душа, що слухав його з цікавістю і навіть — він зразу здогадався — ладен був з такою самою пристрастю, як і він, балакати про Марі без кінця-краю.
Я не стану відтворювати тут для Донзака Сімонову розповідь. Я не стану відтворювати цю сцену з удаваною правдивістю "повістярства". Донзакові важливо знати лише одне — вість про страшне лихо, що прибило цю дівчину і гнітило її й досі, зразу дала мені полегкість, заспокоєння — тепер я зітхнув вільно. Мені здалося було, ніби Марі попереджено про мою совісність і суворість віруючого християнина, але тепер я знайшов пояснення в тому, що Балеж переповів Сімонові. Марі, принаймні попервах, не мала ніяких розрахунків, ніякого наміру одружувати мене з собою, коли вона забалакала про мою ретельність у додержанні обрядів і таїнств. Досить було Сімонові дати їй уявлення про моє суворе релігійне дитинство, про мою матір та її іспанський католицизм, про задушливу атмосферу Мальтаверна, щоб ця дівчина, котра все розуміє, все відчуває, вгадала мою драму, що повторювала її власну. Про батька Марі — розпусного збирача податків — я знав, але вона мала ще й матір, вельми набожну, проте в своїх релігійних поглядах нібито терпимішу, ніж моя мама. Сталося так, що один чоловік, який мав високий духовний сан — я нічого не казатиму про нього, щоб Донзак не міг здогадатися, хто він,— щороку проводив літні місяці в Сулак-сюр-Мері, де мешкала родина Марі. Він був духовний наставник і матері, і дочки. Марі стала добровільним його секретарем, ще й більш од того — улюбленою ученицею. Йому вона зобов'язана своїм інтересом до абстрактних ідей, своєю несподіваною для молодої провінціалки освіченістю, а також, за словами Балежа, і беззастережною відданістю тому, що втілювало в її очах церкву; хоча насправді виявилося просто мужчиною.