Старосвітський хлопчина

Сторінка 23 з 52

Франсуа Моріак

— Що б робив господар без неї...

Того дня, як ми зустрілися під колонадою Великого театру, де я чекав на неї, ховаючись від дощу, а потім подалися до кав'ярні на розі вулиці Еспрі-де-Луа, пересяк-лої ненависним мені запахом абсенту, вона сповістила мені з властивою їй ясною, майже різкою манерою те, що, на її думку, я мав би знати про неї:

— Я вже казала, я не будую ніяких таємних планів щодо тебе, це для мене неможливо, ніколи я не мріятиму про те, про що мріють усі дівчата, які кохають і самі кохані...

її батько, збирач податків із Медока (я пригадав цю історію), кинув свою дружину, почав грати, розтратив кілька мільйонів: його знайшли в якійсь коморі — повісився.

Що робити? Що сказати? Я незграбно взяв Марі за руку, вона її випручала. Потім твердо вела далі:

— Але я ще не скінчила (безбарвним голосом, ніби давала свідчення на суді про трагічний випадок).

Приятель батьків влаштував її до Барда.

— Цей приятель був одноліток моєму батькові, вони зналися з дитинства. Попервах він навіть був нам відданий. Але це виявилося сильніше за нього, і рано чи пізно я мала за все поплатитися. Він переслідував мене. Моя мати заплющила очі, а я... в ті дні мені все було байдуже. Я й гадки не мала, до чого це все приведе. Ти здивуєшся: я розумію твою матір — не її поклоніння землі, а її огиду до тілесного кохання. Я благословляю тебе, саме тебе, за те, що ти не подібний до тих тварюк, які мене переслідували. Навіть Балеж! Так, цей горбань. Він хвалиться своїми перемогами і не без підстав.

Вона належала старому дідові! Вона погодилася на це! Я не смів очей звести на Марі. Майже пошепки я запитав:

— Хто вас визволив від цього?

— Грудна жаба. Він боявся смерті.

Можливо, вона плакала, я не бачив її очей. Я відчував лише ніяковість, я був шокований. Я повторив через силу:

— Не плачте.

— Я плачу не за тим, що сталося тоді, а тому, що ви сказали мені "ви".

— О! Це ненароком. Послухай, Марі, тепер я розумію, чому ти обрала мене. Тебе, дівчинку, віддали в жертву тварюкам, ти вирвалась від них, але в душі назавжди збережеш страх перед ними.

Вона не відповіла, вона хотіла ще щось сказати, я це відчував. По довгенькій мовчанці вона зважилася:

— І ще мене турбує те, що ти християнин. Чи можу, я, Алене, відірвати тебе від того, з чим пов'язане твоє життя?

Я повторив:

— Мое життя?

Ці слова вразили мене. Але вразила мене не її делікатність, а щось зумисне, якийсь невловимий відтінок у голосі. Я зрозумів це не зразу; тільки за годину, коли я поволі брався сходами свого дому на вулиці Шеврюс, мене огорнула тривога, яку вона збудила в мені. Річ була не в труднощах релігійного порядку, що на них натякала Марі, а в тому, чому вона згадала про них, заговорила про них. І раптом, коли я зупинився звести дух, на сходовому помістку, де тхнуло газом, я вимовив голосно:

— Вона прикидалася!

Спалах інтуїції зненацька все осяяв.

Я не піддався. Цей дар, яким я так пишався, чи не вигадав його я сам? А може, мене переконав у цьому Донзак? Я шалів, боячись, що одурюю самого себе. Я спробував заспокоїтися. Крок за кроком поновив у пам'яті все, що розповіла мені в тій кав'ярні Марі, і приховані мотиви й причини раптом осяялися безжальним світлом: усе було заздалегідь продумано, це річ очевидна, я мав дізнатися з її власних уст про розтрату, вчинену її батьком, про цей страшний випадок і про все, чим він для неї обернувся. Ніякі плітки їй тепер не страшні. Вона оборонилася. Безперечно, вона чекала іншого відгуку від мене після завданого удару. Чому вона мовила ці несподівані слова: "Ти християнин"?...

"Ти християнин, ти християнин..." Сто чортів! Це означає, що поза шлюбом, якого вона, звичайно, зрікається, ще й більш од того, нібито не припускає й думки про нього, між нами ніщо не можливе. Ось у чому треба було мене переконати. Я відповів їй вельми легковажно, щоб вона не турбувалася за християнина, він залюбки погодиться стати грішником, з цим він уже якось там звикся.

— Ні, Марі, не турбуйся. Felix culpa!1 Якщо тільки гріх може принести щастя...

Одначе Марі не помилилась: я ніколи не поривав із релігією. Для мене нестерпна навіть сама думка про це. Аж дивно, як вона здогадалася. Звідки вона це знала? Важко повірити, щоб жінка її середовища, напевне, зовсім байдужа до питання віри, могла з небагатьох сказаних мною слів вивести, що причастя святих тайн мені куди потрібніше, ніж неосвячений хліб і вино. Вона це знала. Вона чула про це від іншого? Від кого?

О Боже, Боже! На цих похмурих сходах я раптом побачив усе, і був приголомшений своїм відкриттям. Вона сказала мені неправду. Сімон Дюбер, не помічений мною, певне, бачив мене у книгарні і сказав Марі: "Я знаю його, вашого бідного студента, знаю я вашого ангела". Вони діяли заодно. Але зрештою вона не мала ніяких підстав гадати, що я вражений хворобою, властивою багатьом хлопцям, котрі вважають, ніби ні одна жінка не може їх покохати задля них самих. Чи не звірявся я Сімонові з чимось отаким? Ні... Так! Згадав! Розповідаючи йому про бордоський ярмарок, про ті анатомічні воскові муляжі, я був надто щирим. "Він усе передав їй. І вона одразу заговорила про свою власну огиду. Вона грала напевне!" Я повторював: "Ти не маєш ніяких доказів! Ти жертва арабського казкаря, котрий живе в тобі і без упину вигадує всякі історії, щоб заткнути щілини між прочитаними тобою книжками, щоб у мурі, який відгородив тебе од світу, не було жодної прогалини. Але цього разу історія, що її ти розповідаєш,— твоя власна історія. Правдива чи вигадана?

1 Щаслива провина (латин.) — слова з церковного гімну, що стосуються гріха Адама і Єви, наслідком якого була поява на землі Христа.

Яка частка тут належить уяві? Де перекроїла вона на свій кшталт дійсність?"

Я перейшов мамину віталеньку, що розділяла наші з нею спальні. Хоча два роки тому в нас проведено електрику, я чиркнув сірником і запалив гасничку, ту саму, що з дитинства світила мені, коли я читав, коли робив уроки, коли готувався до іспитів. Я присів на ліжко, ні на хвилину не спускаючи мисленого погляду з усієї сукупності фактів і вперто повторюючи: "Це нічого не доводить... " Я відчував, що не годен переконати самого себе. Так, Марі старанно підготувалася до своєї вечірньої сповіді в кав'ярні, так, вона своїм признанням сподівалася завдати подвійного чи навіть потрійного удару, вона заздалегідь нейтралізувала все, що могло б мені розповісти про її минуле життя, вона ставила собі за заслугу, що в неї немає й потаємної думки про одруження; водночас вона нагадала мені про моє релігійне життя і сказала про своє рішення не зазіхати на нього; отож-бо, якщо я все-таки не можу обійтися без Марі, то треба знову-таки вернутися до думки про шлюб... Так, але малоймовірно, щоб вона на це сподівалася. І до того ж безперечним було її почуття до мене. В цьому я був упевнений. Я подобався рідко, але коли вже подобався, я знав про це. Я ніколи не помилявся щодо чужих бажань.