Приїхала вона в Київ, взяла прошення, взяла в руки здорову паляницю й пішла в Софійське до владики. Але, йдучи до Софії, глянула на Михайлівський монастир, де жив архієрей, і в неї в душі закипіло: в неї прокинулась природжена завзятість.
— Зігнав з світу мого панотця! Вкоротив йому віку! Піду та хоч вилаю. Я не подивлюся, що він архієрей: є в Києві й старший над ним.
Онися Степанівна постояла серед Софійського майдану, подумала одну хвилину й замість Софійського пішла до Михайлівського. Вона в дорозі не виспалась, дуже здорожилась, була роздратована, увійшла в прихожу, поклала паляницю на вікні, сіла й ждала своєї черги, поки її покличуть в зал, де сидів архієрей.
Прийшла черга до неї. Келейник махнув до неї рукою.
Онися вся в чорному, в чорній довгій сукні, внизу обшитій білою стьожкою, в чорній хустці на голові, висока, рівна й суха, ввійшла в зал і поцілувала архієрея в руку.
— Що скажеш? Чого просиш? — спитав архієрей. — Звідкіля ти?
— Я, владико, удова, матушка з Вільшаниці. Не просити прийшла я, — прийшла позиватись, — сказала Онися Степанівна.
Архієрей не розібрав гаразд тих слів і знов спитав:
— Чого ти просиш? Де твоє прошення?
— Я не з прошенням прийшла, — я прийшла спитати, нащо ви запагубили панотця? Він через вас вмер, — сказала Онися сердитим голосом.
Архієрей ці слова зрозумів. Сердитий тон так його вразив, що він встав з крісла.
— Що ти? Що з тобою? — питав архієрей. — Чи ти сумашедша, чи божевільна?
— Хвалити бога, я ще не сумашедша. Ви, святий владико, ославили мого небіжчика, здійняли з його ризи й рясу. Він через вас перепечаливсь, заслаб од страху й вмер.
Онися все піднімала голос, а з останнім словом не видержала й заридала голосно на увесь зал, так, що луна пішла попід високою стелею. Архієрей стояв і тільки дивився на Онисю Степанівну.
Онися переплакала, перевела дух, і її очі знов суворо блиснули.
— Якби не ви, мій панотець був би й досі живий. Я на вас буду плакати з сиротами ввесь свій вік. Ви послухали Балабухи; а протопоп давно злий на нас через свою погану жінку. Вони нас знеславили, обговорили. Хіба я винна, що протопопша одбивала од мене наймичку Марусю?
— Про яку Марусю ти ото верзеш? Що ти верзеш? Ти п'яна, — сказав архієрей, пригадавши тепер Вільшаницю й старого отця Харитона.
— Ні, я не п'яна, — я твереза; я чесна хазяйка, а не п'яниця; я не тікала з гусарами, як наша протопопша; мене не крали гусари. То протопопша сиділа в гусарина на однім коліні, а на другому жидівка Хайка. Все лихо скоїлось через протопопшу. А ви пойняли їм віри та й здійняли рясу з мого безщасного покійника.
— Вийди геть! — крикнув архієрей.
— Ба не вийду. Я приїхала позиватись, а не прохати. Де я, безпритульна, тепер дінусь? Куди я голову прихилю? Де я діну сиріт?
Онися розлютувалась і вже кричала на увесь зал.
— Я буду жалітися митрополитові. На вас буде суд божий на тім світі! Теперечка мені хіба тільки втопитись з сиротами! Ой я безталанна! Проклятий той час, коли я на світ народилась…
Онися Степанівна знов заридала на увесь зал. Архієрей бачив, що од неї трудно одчепитись, пішов у другу кімнату й двері причинив. Онися ще довго голосила й промовляла, а далі махнула рукою, вийшла з покоїв і пішла до митрополита.
Онисю Степанівну впустили до митрополита. Митрополит був дуже старий, дуже добрий, тихий на вдачу чоловік і великий аскет. Він сидів в кріслі коло стола в чорній скуфії. Онися увійшла з паляницею в руках, взяла благословення, подала, по стародавньому звичаю, паляницю й прошення. В неї з очей і досі текли сльози.
— Спасибі за святий хліб, дар божий! Чого ти плачеш? — спитав ласкавим голосом митрополит. — Чи тебе хто зобижає, чи що?
— Де вже пак мені не плакати, святий владико! Архієрей звів з світу мого панотця, — сказала Онися, впавши владиці в ноги.
— Як то? — промовив здивований митрополит. Він аж устав з крісла й перехрестився. — Встань, говори! Ти удова?
— Звів з світу!. — говорила Онися, втираючи сльози хустинкою.
— Де? Як? Чи вже ж цьому правда? Сили небесні! Що ти говориш?
— Святий владико! Архієрей зняв з мого панотця ризи й рясу при всій громаді, а він з переляку як ох, та й ох! та через місяць і вмер, — сказала Онися.
— Ой боже мій! Ой який великий гріх вчинився! Сили небесні! Може, твій панотець вчинив щось недобре? Може, проступився?
— А що ж він вчинив? Сказати правду, не він винен, а я: я полаялась з протопопшею за наймичку, а протопопша намовила протопопа, і він наговорив архієреєві на мого панотця. Та вже ж як там не було, нехай вже їх бог судить, а я зісталась сиротою з дітьми.
— Не плач, я зоставлю за сиротами парафію, а тобі нехай зять одділить третину жалування й приносин до церкви і огороду.
— Чи не можна, святий владико, одділити половину? В мене дві дочки, ще й синок в школі вчиться.
— Не можна. Буде з тебе й третини. Шукай дочці жениха, та йди здорова, та молись богу. І я за тебе помолюсь і за твоїх сиріт. Боже, благослови тебе!
Онися перестала плакати, втерла сльози, поцілувала в руку владику, подякувала й поїхала додому.
Пішла чутка по селах, що митрополит зоставив парафію за сиротами. Восени почали їздити до сиріт семінаристи, а перед покровою за Надезю посватався молодий семінарист Петро Завіновський. Він був не дуже гарний з лиця: білявий, товстий, трохи кирпатий; але Надезі, як сироті, не було чого гарбузувати. Вона дала слово, заручилась, і після покрови Онися Степанівна справила весілля. Весілля було сирітське: без музик, без танців. Гості повечеряли та й роз'їхались.
Онися Степанівна обділила дочку й зятя всім, що було потрібно на господарстві: дала три пари волів, дві корови й телицю, пару коней, дала трохи грошей, і сама перейшла з меншою дочкою Палазею в нову, перероблену з сіней, кімнату.
Онися Степанівна, як стара господиня в домі, й не думала випускати з своїх рук господарських віжок. Вона забрала в свої руки всі ключі — од комори, од льоху, навіть од возовні. Зятеві вона дала тільки ключі од стайні, а молода господиня Надезя зосталась зовсім без господарського портфеля. Ця річ дуже не сподобалась Надезі. Надезя вдалась на вдачу в свою маму: любила верховодити. Зять був так само самостійний і запопадний; почалось змагання в сім'ї, потім колотнеча.