Староруські оповідання

Сторінка 4 з 11

Франко Іван

Тяжко плачучи і стогнучи, ішов нещасний цар у світ за очі. Тепер він споминав євангельські слова, тепер жалував своїх гордощів, тепер плакав, каючись, що велів видирати картки з євангелія і саджати в темницю священика. Він бачив, як швидко і страшно справдилося на нім євангельське слово, і нікого не винуватив у тім, тільки себе самого.

Отак плачучи та нарікаючи, цар Аггей вандрував усю ніч, поки над ранок ледве живий не заволікся до хати одного селянина.

— Прийміть мене, ради бога, бо вмираю з голоду і з утоми! — благав він господаря. Сей запровадив його до хати, нагодував і дав спочити, а потім почав розпитувати, хто він і куди йде.

— Я бідний чоловік,— мовив Аггей.— Досі жив я в достатках, але, стративши все, йду в світ, сам не знаю, куди і на яке. Прошу вас, господарю, прийміть мене до себе, дайте яку-будь роботу, щоб я міг жити. Я не хочу їсти хліба дармо.

— Що ж ти вмієш роботи? — запитав його селянин.

Цар Аггей при найліпшій волі не міг нагадати нічого.

— Що ж, братчику,— мовив селянин. — Такого слуги, що не вміє нічого робити, я не потребую, а дармо годувати тебе, поки навчишся якої роботи, не можу. Іди собі з богом дальше.

Ще дужче засумував Аггей, виходячи з села. Давніше йому здавалося, що нема нижчого і підлішого стану, як хлопський стан, а тепер він мусив переконатися, що скоро не стало на ньому царської одежі, то він і для того стану був нездалий.

Коли отак вандрував дорогою, прибитий і похилений до землі важкими думками, здибала його компанія жебраків, що йшли десь на якийсь відпуст.

— Хто ти, чоловіче, і куди йдеш? — мовили вони до нього, бачачи його в поганій і подертій одежі.

— Я бідний чоловік, бідніший від вас,— мовив цар Аггей.— Робити нічо не вмію, а жебрати стидаюся. Прийміть мене до себе, буду вам служити, чим можу, щоб тілько не вмерти з голоду.

Жебраки згодилися.

— Добре. Будеш їсти й пити разом з нами. Будь у нас за міхоношу, а на нічлігах маєш нам стелити, шмаття прати, води принести і услужити, в чім буде треба.

Що мав робити нещасний цар? Мусив пристати й на таке і пішов із жебраками. Цілими днями прів він, двигаючи їх торби, а на нічлігах носячи воду, стелячи постелі та перучи жебрацькі лахи, гірко плакав, споминаючи своє давніше життя.

— Горе мені грішному! — зітхав він не раз.— Тяжко прогнівив я бога і накликав на себе кару. Сам бувши царем, я стратив усе, царство й царицю, впав на саме дно нужди і стратив надію на кращу будущину. Боже-боже, скороти мої муки або відбери мені пам’ять, щоб я не згадував, чим я був уперед і за що терплю так тяжко.

В такому житті минали йому дні за днями, місяці за місяцями, ба вже минув рік, ба вже й другий. Тим часом у місті Филеємі цариця, Аггеєва жінка, жила зі своїм ніби мужем у великім здивуванні. Він сторонив від неї, не зближався до неї ні вдень, ні вночі, хоч і не показував ніякого гніву або невдоволення.

— Пане мій і господарю,— мовила раз до нього цариця. — Що се таке, що ти отсе вже два роки жиєш зо мною як брат із сестрою, а не як чоловік із жінкою?

— Я поклав богу обіцянку жити так три роки,—мовив цар.

Коли минули три роки, велів цар оголосити по всім царстві, що того й того дня справляє великий обід для всіх бідних і щоб усі жебраки, каліки та волоцюги з цілого царства сходилися на царську гостину. Почули се ті жебраки, що в них цар Аггей був за міхоношу, і разом з ним подалися до Филеєма.

Коли настав призначений день, царський двір заповнився жебручим народом. Заставлено довжезні столи на подвір’ї, та, поки жебраки засіли до обіду, вийшов цар з палати, велів усім стати рядами і почав обходити ряд за рядом, придивляючися кождому жебракові. Так він дійшов аж до міхоноші і, не питаючи нічого його, промовив:

— Ходи зо мною до палати! А ви всі сідайте і поживайте з богом.

Поки жебраки обідали, цар завів міхоношу до свого покою і, приступивши до нього, промовив:

— Ну, що, царю Аггею? Пізнав ти, що євангельські слова про бідних і богатих не попівська видумка, а справді боже слово?

— Пізнав,— глухо промовив Аггей.

— І позбувся своїх гордощів?

— Здається — мав час,— промовив Аггей ледве чутно.

— І віриш, що бог, давши щось нині, може завтра знов відібрати по своїй волі?

Аггей не відповів на се нічого, але, пригадавши собі все те горе, якого зазнав через три роки, заллявся гіркими сльозами.

— Твоя проба скінчилася,— мовив цар.— Бог хотів не тілько покарати тебе за твої гордощі, але дати тобі науку доброго царювання. Бо тілько той може розуміти і влегшувати горе інших, хто сам зазнав його. І ти знаєш тепер, що значить горе, і будеш знати, на що вживати свою власть. Ось тобі твоя царська одежа, і твоя корона, і твоє берло. Твоїй цариці не потребуєш нічого згадувати про свою пригоду,— вона досі й не догадується нічого. Бувай здоров!

І, промовивши се, той ніби цар щез, і Аггей опинився сам у покої. Подякувавши щиро богу за чудову переміну своєї долі, він перебрався знов у свої царські шати і обняв панування. Ані його жінка, ані ніхто з прислуги не знав, що сталося і куди подівся міхоноша. Цар Аггей жив довгі літа і був царем добрим і милосердним.Тільки на смертній постелі він оповів усім про ту дивну пригоду, яка була з ним за життя.

IV. ОПОВІДАННЯ ПРО ЛАКОМОГО ОПІКУНА *

Були в Києві два міщани, Іван і Сергій, люди заможні і великі приятелі. Одного разу Іван занедужав тяжко, а чуючи, що йому вже не видужати, попросив до себе свого сусіду Сергія і віддав йому в опіку свого малолітнього сина Захарію і свій маєток, тисячу гривень срібла і сто гривень золота, просячи, аби сей маєток передав його синові, коли доросте літ. Зробив се потиху, без свідків, надіючися на Сергієву довголітню приязнь, і швидко потім умер.

Коли молодому Захарії минуло вісімнадцять літ, він захотів обняти своє добро у свій заряд і попросив Сергія, щоб віддав йому батьківську спадщину. Але Сергій, забувши приятельську вірність і полакомившися на великий сирітський маєток, відповів:

— Не знаю, сину, чого ти хочеш від мене. Твій батько не лишив тобі нічого.

Даремно просив і благав Захарія, знаючи, що батько його мав великі гроші; даремно заклинав Сергія пам'яттю небіжчика: опікун як уперся, так і стояв на своїм.