Старий

Сторінка 6 з 31

Вільям Фолкнер

— Ні, це з другого боку,— сказав вартовий. Він швидко нахилився й відімкнув кайдани, що з'єднували високого каторжника з гладким, безволосим.— Це отам, недалеко.— Він підвівся. Обидва каторжники рушили слідом за ним до човнів.— Тримайтеся отих телефонних стовпів, доки не дістанетеся до бензоколонки. Ви її впізнаєте — дах ще стирчить над водою. Стоїть вона край багнистої затоки, а затоку ви впізнаєте по верхівках дерев, що стоять на тому місці, де був її берег. Тією затокою пливіть аж до поламаного кипариса, на якому сидить жінка. Зніміть її й завертайте прямо на захід, до будиночка на плантації,—там на даху сидить якийсь дядь^' ко... — Він обернувся й подивився на двох каторжників, що стояли абсолютно нерухомо і серйозно, напружено позираючи то на човен, то на воду.

— Ну? Чого ви чекаєте?

ч— — Я не вмію веслувати,— сказав гладкий каторжник.

— То час уже тобі навчитися,— сказав вартовий.— Сідай у човен.

Високий каторжник підштовхнув другого вперед.

— Сідай,— сказав він.— Вода тебе не вкусить, і купатись ніхто не примушує.

Відпливши від дамби (гладкий сів спереду, а високий на кормі), вони побачили, що вартові звільняють від кайданів інші пари каторжників і розподіляють їх по човнах.

— Хотів би я знати, хто ще з отих хлопців уперше в житті бачить так багато води,— сказав високий каторжник.

Другий не відповів. Він стояв навколішках на дні човна і час від часу сторожко вмочував у воду весло. І вже сама його гладка м'яка спина немовби виражала острах і напруження.

Десь за північ до пристані Віксбурга підійшло рятувальне судно, наповнене аж до поручнів бездомними чоловіками, жінками й дітьми. То був пароплав мілкої осадки; цілий день він сновигав туди й сюди над болотяними заплавами, зарослими кипарисами й акаціями, і над бавовниковими полями, збираючи свій жалюгідний вантаж з дахів будинків, і повіток, і навіть з дерев. А тепер він приповз до цього затопленого міста знедолених та скривджених, де в мряці чадили гасові лампи, а електричні ліхтарі на поквапливо натягнених дротах освітлювали багнети військових поліцаїв та червоні хрести на нарукавних пов'язках лікарів, медсестер та персоналу їдалень для біженців. Високий берег над їхніми головами був майже весь вкритий наметами, але людей там було все-таки більше, ніж ці намети могли вмістити; вони сиділи чи, лежали, самотні чи цілими сім'ями, під першим-ліпшим захистком, а то й просто неба, під дощем, напівмертві від виснаження, а лікарі, й сестри, й солдати переступали через них, ходили навколо них і між ними.

ц Серед перших на землю зійшов один із старших наглядачів каторжної ферми, а слідом за ним гладкий каторжник і ще один білий — маленький чоловічок з худим, неголеним, блідим обличчям, на якому ще можна було прочитати глибокий біль від несправедливо заподіяної страшної кривди. Наглядач, здавалось, добре знав, куди йому треба йти. Ведучи за собою своїх двох супутників, він швидко відшукував проходи між купами меблів і сонними людьми і незабаром опинився в яскраво освітленій кімнаті,— це було щось на зразок тимчасової канцелярії, власне, це був майже військовий командний пункт,— де начальник каторжної ферми сидів у товаристві двох офіцерів з майорськими петлицями. Старший наглядач заговорив без будь-якого вступу.

— Ми втратили людину,— сказав він і назвав ім'я високого каторжника.

— Втратили? — сказав начальник.

—■ Так. Він утопився.— Не повертаючи голови, наглядач кинув гладкому каторжникові: — Розкажи йому.

— Це він казав, що вміє веслувати,— сказав гладкий каторжник, — а я такого не говорив, Я і йому сказав,— він кивнув головою в бік наглядача,— що не вмію. Отже, коли ми дісталися до затоки...

— Про що, власне, йдеться? — сказав начальник.

— З одного човна нам повідомили,— сказав наглядач,— що бачили жінку на поламаному кипарисі в затоці, і оцього чоловіка,— він вказав на свого другого супутника,— на даху будинку. В тому човні для них не було місця. Розказуй далі.

— Отже, ми допливли до того місця, де була затока,— повів далі каторжник абсолютно монотонним голосом, без будь-якої інтонації,— і раптом човен закрутило. Не знаю, як це сталося. Я просто сидів собі, бо він весь час вихвалявся, що вміє веслувати. Ніякої течії я не помітив. Просто човен раптом повернувся задом наперед і помчав назад, немовби його причепили до поїзда. А потім його знову закрутило, а я саме глянув угору, побачив гілку над головою і вхопився за неї, а човен висмикнуло з-під мене, немов шкарпетку здерли, і я побачив його ще раз — дном догори, а той хлопець, що казав, ніби знається на веслуванні, тримався за нього однією рукою, а в другій все ще держав весло.— Він замовк, урвавши розповідь на тій самій одноманітній ноті, і тепер стояв, спокійно дивлячись на напівпорожню кварту віскі на столі.

— А звідки ви знаєте, що він утопився? — спитав начальник у наглядача.— Чи певні ви, що він не скористався з слушної нагоди, щоб утекти?

— Утекти? Куди? — сказав той.— Вся дельта затоплена. На п'ятдесят миль довкола, аж до самих гір, стоїть вода п'ятнадцять футів завглибшки. А човен перекинувся..

— Той хлопець утопився,— сказав гладкий каторжник.— Вам нема чого хвилюватися за нього. Він дістав помилування, і в того, хто підпише папір, теж рука не відсохне.

— І ніхто більше не бачив його? — запитав начальник.— А що сталося з тією жінкою на дереві?

— Не знаю,— сказав наглядач.— Я ще не знайшов її. Напевно, її підібрав якийсь інший човен. А оце той хлопець з будинку.

Начальник і обидва офіцери знову подивилися на третього чоловіка, на його худе, неголене, дике обличчя, на якому все ще був написаний недавній жах, недавня суміш страху, безсилля і люті.

— Він так і не приплив по вас?— сказав начальник.— Вн так і не бачили його?

— Ніхто по мене не припливав,— сказав біженець. Він почав тремтіти, хоч голос його звучав ще досить спокійно.— Я сидів на тій клятій халупі, чекаючи, що вона от-от завалиться. Я бачив катер і човни, холи вони пропливали мимо, але для мене в них місця не знаходилося. Повнісінько смердючих негрів,, і один з них сидить і бренькає на гітарі, а для мене місця немає. На гітарі! — дико вигукнув він; а потім заверещав, затрусився, обличчя з піною на губах скривилося, засіпалося.— Для смердючої негритянської гітари є, а для мене немає...