Каторжник вдихнув, і різкий, їдучий запах обпалив йому иіздрі, горло.
— Ще, — сказав лікар.
Каторжник слухняно вдихнув. Цього разу він похлинувся й виплюнув згусток крові; ніс його відчував тепер не більше, ніж ніготь на пальці ноги, й здавався з добру лопату завбільшки і таким же холодним, як лопата.
— Вибачте, — сказав він, — я не хотів...
— За що? — сказав лікар. — Ви билися один проти сорока чи п'ятдесяти чоловік, і дуже добре — я таке бачив уперше в житті. Трималися не менше двох секунд. А тепер з'їжте щось. Чи ви гадаєте, після цього вас знову схопить?..
Вони їли обоє, сидячи на ялику, маленькі обличчя вже більше не дивилися на них: каторжник повільно, через силу жував товстий бутерброд, сидів він згорбившись, повернувшись щокою до їжі, скоса позираючи на палубу, — так жують собаки. Пароплав плив далі. Опівдні їм дали миски з гарячим супом, хліба й кави; вони з'їли і це, сидячи поруч на ялику; виноградна лозина все ще була обв'язана навколо зап'ястка. Немовля прокинулося, поссало і знову заснуло, а вони стиха розмовляли між собою:
— Він справді довезе нас до Парчмена?
— Я казав йому, що нам треба туди.
— Щось мені здалося, ніби він назвав не Парчмен, а якесь інше місце.
Каторжникові теж так здалося. Ця думка невідступно переслідувала його відтоді, як він ступив на палубу пароплава, відтоді, як помітив, що інші пасажири — якісь дивні: чоловіки й жінки були куди менші від нього на зріст, і колір шкіри в них був не такий, який звичайно буває у засмаглих людей, хоч дехто з них мав блакитні чи сірі очі, і розмовляли вони поміж собою мовою, якої він ніколи не чув раніше, і, очевидно, не розуміли його мови; таких людей він ніколи не бачив ні в Парчмені, ні в будь-якому іншому місці, і йому не віри-лося, що вони пливуть туди чи взагалі в ті краї. Але каторжник не хотів питати їх, бо звертатися до когось із запитанням означало те ж саме, що й прохати якоїсь послуги, а в селі, де він народився, в незнайомих не прохали послуг; якщо незнайомі пропонували їх вам, то іноді ви їх приймали й дякували, нудно повторюючи однакові слова, але ви ніколи не прохали. Тим-то він сидів і чекав, роздивляючись довкола, й роблячи або намагаючись робити те, що підказував йому розум.
Так він чекав, і десь після полудня пароплав, пахкаючи,' продерся крізь заросле вербами гирло й залишив його поза-| ду. І тепер каторжник зрозумів, що вони опинилися на РіццР Цього разу він повірив у це — величезний простір, ЖОВТИ£
і сонливий удень ("Бо вона надто велика, — розповідав він потім серйозно,— найбільша повідь у світі може примусити ії тільки трохи піднятися й огледітись, щоб побачити, де ота блоха, що кусає її, де саме треба почухатися. Це тільки малі річечки, малі миршавенькі струмочки одного дня раптом повертають назад, а потім знову кидаються вперед і насідають на людину, повні дохлих мулів та курників"), — і пароплав рушив по ньому ("Як мурашка по тарілці", — подумав каторжник, сидячи поруч із жінкою на перекинутому ялику; дитина знову ссала і, здавалося, теж дивилася на воду, туди, де за милю від пароплава тяглися, немов рівнобіжні нитки, лінії дамб). А потім, уже надвечір, каторжник раптом почув, звернув увагу на голоси лікаря й другого чоловіка, який тоді горлав на нього в мегафон. Зараз цей чоловік знову горлав згори, з капітанського містка:
— Зупинитися! Зупинитися! Та що це вам — трамвай, чи що?
— То зупиніться хоча б заради новизни цього, — промовив приємний голос лікаря. — Не знаю, скільки разів ви їздили туди й назад по цій річці й скількох мускусних щурів, як ви їх називаєте, брали до себе на борт. Але сьогодні ви вперше натрапили на двох — ні, трьох — людей, які не тільки знали назву місця, куди їм треба дістатися, а й насправді намагалися дістатися туди.
Отже, каторжник чекав, сонце тим часом опускалося все нижче й нижче, а мурашка-пароплав уперто повз через величезну порожню тарілку, яка чимдалі більше одсвічувала міддю. Але він не питав, а просто чекав.
"Може, лікар сказав Керолтон? Це слово починалося з літери "К", — думав він, сам не вірячи в це. Каторжник не знав, де саме він зараз перебуває, але бачив, що ця місцевість нічим не нагадує околиць Керолтона, які він бачив сім років тому, того дня, коли, скутий рука до руки з помічником шерифа, проїздив поїздом повз це місто, — розмірений, оглушливий брязкіт вагонів на переїзді, безладний розсип мирних білих будинків, розкиданих поміж деревами на зелених пагорбах у розпалі літа, гострий шпиль церкви — перст божий. Але там не було ріки. "А людина не може бути десь поблизу цієї ріки і не знати того",— подумав він. Потім пароплав почав завертати до берега, і тінь його теж завертала, видовжуючись, випереджаючи на воді ніс, спрямований до пустельного гребеня землі, зарослого верболозом і позбавленого будь-яких ознак життя. На цьому березі не видно було нічого, каторжник не бачив також ні води, ані землі за ним; 'здавалося, пароплав зараз вріжеться в багнистий, низький і
|{ Ц. Фолкнер 65
ненадійний бар'єр і, проминувши його, опиниться у просторі, в порожнечі, або ж якщо не зробить цього, то уповільнить рух, дасть задній хід, а його, каторжника, залишить у цьому просторі, —, якщо це й є оте місце, розташоване поблизу Парчмена, яке, проте, не є Керолтоном, хоч назва його й починається з літери "К". Каторжник повернув голову й побачив, що лікар схилився над жінкою і, піднявши пальцем повіку дитини, розглядає її око.
— Хто ще був з вами, коли він народився?—спитав лікар.
— Нікого, — сказав каторжник. >.— І ви все зробили самі?
— Атож, — сказав каторжник.
Лікар випростався й подивився каторжникові у вічі.
— Це Карнарвон, — сказав він.
— Карнарвон? — перепитав каторжник. — Отже, це не... — він загнувся, замовк.
І потім він розповідав про ува"жні очі, холодні, мов крижинки, за окулярами без оправи на випещеному, виразному обличчі — обличчі людини, що не звикла слухати заперечення чи неправду.
(— Ось саме про це я й хотів спитати,— сказав гладкий каторжник. — Про твій одяг. Його ж будь-хто впізнав би. Як же цей твій розумний лікар.,.
— Я спав у цьому одязі, не скидаючи його, десять ночей, і здебільшого в багні, — сказав високий. — Цілу ніч я веслував обвугленим саморобним веслом, з якого не встиг навіть зчистити сажу. Але головне, що робить одяг на людині невпізнанним, — це страх і клопіт, і знову страх, і знову клопіт— день у день, без кінця. Це змінює й обличчя людини. Той лікар усе знав).