Коли він повернувся із хмизом і відбитим зайцем, загорнуте у військову куртку немовля лежало між двома гілками кипариса, а жінки ніде не було видно; незабаром, коли каторжник стояв навколішках у багні, роздмухуючи своє жалюгідне вогнище, вона з'явилася, ледве пересуваючи ноги, над берегом. Потім вода нарешті нагрілася й звідкись узявся квадратний шматок чогось середнього між мішковиною й шовком,— а звідки саме взявся, того каторжник не знатиме ніколи, які сама жінка ніколи не знатиме, доки в цьому знов не виникне потреба, як, втім, жодна жінка, мабуть, ніколи не знає, хоч і не дивується з цього. Каторжник сидів навпочіпки над вогнем, його промоклий одяг парував, і він дивився, як жінка купає дитину, дивився з якоюсь нестямною цікавістю, що переростала у приголомшену невіру, аж нарешті він підвівся і став перед ними обома, витріщаючись на маленьке створіння кольору теракоти, яке не було схоже ні на що, й думав: "І оце воно. Те, що силоміць відірвало мене від усього, що я знав і з чим не хотів розлучатися, і кинуло в стихію, якої я від народження боюся, а потім закинуло нарешті на клапоть землі, якого я зроду не бачив і про який не знаю навіть, де він лежить".
Потім він повернувся до води і знов набрав повну бляшанку. Сонце вже схилялося на вечір (хоч про це, власне, можна було тільки здогадуватися, бо геть усе небо облягли високі хмари) — вечір того дня, початку якого він навіть не пам'ятав; і поки каторжник повертався до того місця, де під переплетеним гіллям кипарисів палало в присмерку вогнище, вечір уже настав насправді, немов темрява також знайшла собі притулок на цьому горбі, на цьому земляному біблійному ковчезі, на похмурій, мокрій, тісній пустелі, яка заросла кипарисами й кишіла живими істотами і лежала — для каторжника — невідомо де (він не знав цього так само, як не знав, яке тоді було число); а потім, коли сонце зайшло, темрява немовби знову вилізла, щоб розпростертися над водами. Каторжник смажив шматки заячого м'яса, а вогонь палав яскравіше і яскравіше у темряві, де полохливі дикі очиці дрібних звірят,— а на мить і лагідні, величезні, мало не з тарілку завбільшки, очі оленя,— виблискували, зникали і знову виблискували. По чотирьох голодних днях гаряча пара від бульйону здавалася майже смердючою; коли каторжник побачив, що жінка робить' перший ковток із бляшанки, йому здалося, ніби він. чує, як котиться у нього в горлі слина. Потім і він випив бульйону; а коли вони з'їли м'ясо, що смажилося й обвуглювалося на шпичках, вже зовсім стемніло.
— Ви з ним краще лягайте спати в човні,— сказав каторжник.— Завтра вирушимо рано.
Він відштовхнув ніс ялика від берега, щоб човен тримався на воді горизонтально, подовжив мотузку, прив'язавши до неї виноградну лозину, а тоді повернувся до вогнища й ліг, обв'язавши лозиною зап'ясток. Він лежав у багні, але під багном була земля, непорушна твердь земна; впавши на неї, людина могла іноді зламати собі кістки об її непереборну інертність, але земля не вбирала людину в себе, не розступалася, не огортала й не душила її, засмоктуючи все нижче, й нижче, й нижче; іноді землю важко було борознити плугом, іноді вона висотувала сили так, що людина поверталася надвечір до своєї койки, ледве тягнучи ноги й проклинаючи її ненаситність, але земля не висмикувала тебе насильно з усього, що ти знав і розумів, і не заносила, мов безпорадну дитину, хтозна-куди без вороття.
"Я не знаю, в якому я зараз місці, і не знаю дороги назад, до того місця, куди я хочу повернутися,— думав він.— Але добре й те, що човен зупинився бодай на часинку, і тепер я зможу завернути його назад".
Каторжник прокинувся, коли почало розвиднюватися. Небо кольору жовтого нарциса віщувало добру погоду. Вогнище згасло; по той бік купки холодного попелу нерухомо лежали три змії, витягнувшись рівнобіжно одна до одної, неначе риски, підведені під якимись розрахунками; і в міру того як небо світлішало, немовби матеріалізувалися й інші речі: земля, що хвилину тому здавалася просто землею, розпадалася на нерухомі кільця й петлі; гілки, що хвилину тому були просто гілками, на очах у каторжника, який стояв, думаючи про їжу, про що-небудь тепле на сніданок перед відплиттям, пе-ретвррювалися на застиглі клубки змій. Кінець кінцем він одігнав думки про їжу, вирішивши не гаяти часу на полювання, бо в ялику залишалося ще чимало скам'янілих шматків хліба, що їх накидала туди жінка з критого човна. До того ж, подумав він, хоч би як спритно й успішно він полював, йому однаково не пощастить назбирати досить їжі на дорогу назад, туди, куди їм треба дістатися. Тому він повернувся до ялика, намотуючи на руку прив'язану до мотуза лозину, повернувся до води, над якою низько, стелився густий, як вата, туман; корма ялика вже почала зникати в ньому, хоч човен лежав, майже торкаючись носом горба. Жінка прокинулася, заворушилась.
— Хіба вже час вирушати? — спитала вона.
— Атож,— відповів каторжник.— Ви ж не збираєтеся народжувати ще одного сьогодні вранці?
Він заліз у ялик і відштовхнув його від землі, яка одра--> зу почала зникати в тумані. —г
— Подайте мені весло,— кинув він через плече, не обертаючись.
— Весло?
>Він повернув голову, —г— Весло.4 Ви лежите на ньому.
Але весла під нею не було, і з хвилину, протягом якої горб-острів повільно танув у тумані, що огортав ялик, як огортають коштовний самоцвіт, легкими й невідчутними на дотик пластівцями, каторжник сидів навпочіпки, охоплений не відчаєм, а лютим обуренням Людини, яка, щасливо вислизнувши з-під сейфа, що падав на неї, дістала натомість по голові п'ятдесятиграмовим прес-пап'є із сейфа. І це почуття було тим нестерпніше, що він добре знав: ще ніколи в житті не було у нього так мало часу на роздуми і відчай. Каторжник не вагався. Схопившись за кінець виноградної лози, він стрибнув у воду, зник під нею, потім, несамовито перебираючи ногами й руками, немов людина, що намагається видряпатися на стрімку скелю, виринув (він досі не вмів плавати) і, борсаючись, б'ючи по воді руками, рушив до вже майже зниклого горба спочатку у воді, а потім по воді, як учора той олень. Виліз на багнистий схил і впав, задихаючись, хапаючи ротом повітря, міцно стискаючи в руці кінець виноградної лозини.