— Ма! Я вже сховалась. Німці мене тут не знайдуть.
Ці наївні дитячі слова переказували потім у лісі як гіркий жарт з їхнього воєнного життя.
Чулися різкі голоси й команди, фашисти виганяли на вулицю худобу, замикали хати й сараї, щоб підпалити.
Павлик вистрибнув у вікно. (Вже потім, у лісі, він побачив, що накинув на себе тільки піджак, а ноги босі, подер і поколов їх до крові, підошви печуть вогнем)'. Та спершу він кинувся до хліва, хотів одв'язати Буянчика, свого ло-шака-дволітка, веселого, тонконогого коника, з м'якою довгою сріблясто-сірою гривою. Лошак приблудився до села. Павлик спіймав його за спаленим хутором, привів на пояску додому й ціле літо доглядав його, ховав од німців. Лошаки, як правило, гарячі й норовисті, не підпускають до себе малих, які лізуть покататися. Та Буян був добрий і спокійний коник, він давав себе загнуздати, любив м'якими губами ловити й обпирхувати вухо Павликові. І хлопець не раз тікав на своєму лошакові од поліцаїв та нічних облав.
Зараз Павлик спрожогу кинувся до хліва, шарпнув двері, та мати, як на біду, замкнула хлів на штабу. Вона вже вискочила з хати, в одній руці у неї подушка, а в другій — дитина. Нічого потрібнішого за подушку не придумала схопити, не взяла навіть взуття для малої дочки, потім кляла й лаяла себе в куренях. Городом, поміж сухими кия-хами побігла" мати до лісу, притуляючи до себе німе від страху дитя, лляна сорочка біліла на матері, і якийсь фашист голосно крикнув з вулиці, послав навздогін їй довгу чергу з автомата. А Павлик бив ногою у двері, рвав на себе штабу, кров текла з розбитого пальця. Чутливий Буян відгукувався з хліва, тривожно хропів і бив копитом у землю, дим і заграва збуджували молодого коня.
— Де ключ? Ну де ключ? Де вона поклала цей крюч? — плакав і шарпав за штабу Павлик.
Він почув, як, буксуючи в глибокому піску, підкотила машина до їхнього двору, фашисти вдарили прикладами у дерев'яні ворітця — затріщали дошки.
І тоді, в останню мить, Павлик кинувся в густе картоплиння, поповз городом до канави, до шелюги й верболозів.
Відбіг далекувато, оглянувся. За старою липою, де стояв їхній двір, бушувало полум'я. Горіла хата і хлів, вогонь двома язиками здіймався в холодне нічне небо. І раптом хлопець застиг. З того краю, з полум'я, почулося тужливе, повне відчаю і болю іржання— Смертельний, ніби людський голос, розтинав нічну темряву. Буян кликав до себе — врятувати, допомогти, визволити його з пекельного виру вогню.
Павлик заметався на місці. Його самого немовби обкидало жаром. Він не знав, куди йому бігти: назад, до коня, чи далі, в ліс, до партизанів?
Кулі посвистували над ним, а він плакав, перебігав від куща до куща, дивився з жахом на вогонь і шепотів крізь сльози: "Гади... Гади... для чого ж ви коника мучите!"
Минали дні, місяці, а Павлик прокидався у таборі мокрий од поту. Серед найглухішої ночі, в абсолютній тиші його будило далеке, приглушене відстанню передсмертне іржання Буяна. Хлопець мовчки втуплювався в темряву і за покровом осінньої пущі бачив, як серед вогню, прив'язаний до жолоба, б'ється з полум'ям, з димом, з головешками обрушеного дерева його вірний і добрий Буян.
Ці сірі, ці ненависні потвори в касках, ці холодні забро-ди-убивці, що все перетворювали на кров і попіл... Як їх ненавидів Павлик, як він упрошував комісара загону. "Дайте й мені автомата, дайте, я буду мститися!"
X
— Оце той дзвоник. З мого Буянчика,— сказав Павлик; нахмурився і подав директорові свою знахідку, яку відкопав на згарищі, там, де колись у них стояв дерев'яний хлівець.
З-під Павликового рукава виглядала дрібна й гостроока його сестричка (вона з головою потопала в битих валянках); сестричка теж хотіла вставити своє слівце, та хлопець осмикнув її, суворо поворушив бровами "цить!" і заговорив сам, тільки неголосно й звертаючись ніби не до класу, а до парти:
— Ну от... тоді, до вогню, я вішав цей дзвоник на свого Буянчика. Пускав його пастися в лісі, і зовсім не страшно було, що він заблудиться. Він собі пасеться, а я лежу в траві от і слухань Далеко він забреде в глушину, та все одно .чути. Ходить кінь, а дзвоник легенько стукається йому об груди (я повісив дзвоник на довгому шнурку) і, тонко видзвонює: дінь-дінь, дінь-дінь. Наче мала пташка озивається з гущини... От, візьміть, Олександре Івановичу. Може, згодиться...
Тільки тепер Олександр Іванович додивився, що руки у Павлика в сажі. Масна сажа разом з перепаленою землею в'їлася йому в долоні, набилася під нігті. Зараз усі вони, подумав директор, всі його малі й переростки в одній упряжці з дорослими. Йдеш селом і бачиш: там розгрібають горби піску на запустілому дворищі, там тягають колоди, там носять каміння і биту цеглу. Весна, ворушиться спалене село, діти теж копаються, як жуки, у дворах. Частенько бачиш: тягне мале на собі мішок з цеглою, очі кров'яніють від натуги, страшно дивитися — як воно не підірветься? А проте нічого, витримують. Звикли діти за війну.
Він рився в перегорілому піску й попелі, як раптом лопата черкнула об щось залізне. Нахилився — жмут гриви і... дзвоник. Павлик задихнувся, ніч вдарила йому в очі, моторошне передсмертне іржання коня зірвалося і прокотилося по всіх закутках його душі...
Дзвоник з Буяна, як помітив директор, був обгорілий і без язичка-калатала.
Нічого, ми полагодимо, сказали хлопці. Просвердлили невеликий отвір, 'приклепали з міді круглий гачок і повісили маленьку гаєчку.
Олександр Іванович тихо покалатав дзвоником над своїм вухом і усміхнувся: гарно дзвонить! Голосок лункий і чистий. Справді, так озивається у весняному лісі дрібна сіренька пташка — славочка. Неважко було уявити в цю мить: мир, тиша над весняним світом. Лежить собі хлопчина у траві, руки заклав під голову і слухає, слухає, як шелестить ліс, як мирно пофоркує кінь за деревами і як здалеку докочується: дінь-дінь, дінь-дінь...
"Дорогі мої гавроші, мої погорільці! — глянув на клас, охоплений щемливим почуттям директор, сам вразливий душею і не набагато старший за своїх вихованців.— От що я хочу вам сказати. Дитинство моє пропало. Згоріло воно, з перебитою рукою воно, з гранатними осколками воно, і ті кляті осколки вилазять крізь шкіру, не дають мені спати вночі. Та знаєте, що я хотів би, всім своїм серцем хотів би для вас? Щоб до тебе, Варю, і до тебе, Павлику, і до тебе, нахмурений Костю-переростку, щоб до всіх вас повернулося хоч трошки дитинства, нашого простого сільського дитинства — з лугом, з теплою рікою, з веселими походами по гриби. Ще не пізно для вас. Війна ось-ось закінчиться, вона закінчиться скоро, побачите, і хай вам навстіж відкриється ліс, тільки вже без сирих колод і тих пекельних в'язанок дров, які до крові ріжуть плечі. Просто, щоб ви забрели на галявину, впали на траву і слухали, заворожено слухали кожен свого дзвоника. Ось що я хотів би для вас, мої добрі гавроші!"