Мотуз все думав, аж вуса похилились вниз, аж зморшки набігли на лобі чотирма рядками. В його поля було мало, а синів було чотири. Дідова гадка була для Мотуза вигодою, але він все ще думав та міркував: він трохи не йняв віри гостроязиким та балакучим людям.
— Добре! — обізвався Мотуз і раптом підвів голову. — Добре, діду! Гроші заплачу швидко, при свідках. Нехай буде по-вашому! Вже мені обридла тяганина з цим ділом.
— От і добре! От і зап'ємо останній могорич! А подибай, стара, в хату та винеси пляшок зо дві вишнівки! — сказав Грицай до жінки.
Стара Оришка вже добре стукнула перцівки, але проворненько підвелась і незабаром винесла дві пляшки вишнівки й пухку свіжу паляницю.
Дмитро Мотуз сів поруч з дідом. Дід подав йому руку. Старий пасічник Оникій перебив їм руки.
— Кінець і ділу вінець! — сказав веселий дід Грицай.
— На тім тижні принесу дідові гроші, — обізвався Мотуз, але в його в очах все світилась якась думка, неначе його очі трохи захмарило. Розсудливий, поміркований та обережний зроду, він все думав, коли б часом з цього вигідного діла не вийшов якийсь невигідний для його кінець. "Грицай хоч старий, але ще кремезний, здоровий дідуган; може, житиме довго й дуже довго; мені доведеться з половини орати й засівать його поле бог зна до якого часу. А триста карбованців треба дати дідові заразом, та ще й зараз. Ой, коли б часом не програти в цьому ділі! Дід хитрий: певно, хоче вихитрувать в мене з кишені багато грошей, щоб було за що пити та гулять… Ой, коли б не програть! А поля треба, бо синів багато. А на дідовому полі хліб родить без вигнойки: земля ще не виснажилась".
Такі думки все ворушились в Мотузовій голові, надокучали йому, як мухи в спасівку. Дід Грицай частував Мотуза, але йому не йшла на думку ні перцівка, ні наливка. Він тільки пригублював чарку і вертав недопиту дідові.
Мотузиха, висока, довгообраза, чорнява й весела, раділа за двох: за себе й за свого чоловіка.
— Вже, бабо Оришко, я вас догляну на старості літ. Борони боже, занедужаєте, то я навідуватимусь до вас що божого дня, і спечу вам, і зварю, і обперу вас. Я вже вас не покину без догляду і допомагатиму вам у роботі чи в хаті, чи на городі, — говорила Мотузиха до баби Оришки, і її карі очі неначе хотіли вскочити в бабині сірі п'яні баньки.
— І спасибі тобі, Варко, і простибі тобі! Я вже покладаюсь на тебе, як на кам'яну гору. Був у мене син добрий, робочий, та господь прийняв його до себе, а невістка — вітрогонка: ще, може, в чоловіка й ноги не захололи, а вона — заміж! От такі тепер на світі невістки! Ох боже наш! — зітхнула на ввесь садок баба Оришка й випила чарку наливочки до дна.
— Такі вони, серце Оришко, тепер усі оті невістки, — заговорили п'яненькі баби разом, — невістки не дочки; невістка — чужа дитина, а не рідна. Ох господи наш милосердний! — почали зітхати баби, і тими зітханнями сповнились усі гілки й усе листя на старих грушах, неначе їх обсіли якісь горобці, котрим прийшла охота не цвірінькать, а зітхать.
— Та й дочки тепер стали незгірше невісток, — обізвалась одна баба сусіда, — як почну навчати свою дочку, то вона як розприндиться, то три дні не говоре до мене й не дивиться мені в очі. Ходить по хаті, та сопе, та важким духом дише на мене. Ой боже наш, боже наш! Гірко жити старим при дітях, а вмирати не хочеться.
— А горілочку пить хочеться! — обізвався дід Грицай. — Оце тільки й нашого добра на старості літі — а то все… Ет! Земля і попіл… О! вже й перцівки нема в пляшці. А побіжи лишень, стара, та наточи з барильця горілки.
Стара подибала в хату й винесла здорову зелену пляшку, повну горілки. Знов пішла чарка кругом. Баби й діди вже посоловілими очима дивились на пляшки та на чарки. Старі судили невісток та дочок. Одна баба затягла пісні:
Ой, піду я до дочки, —
Наберуся бідочки;
Ой, піду я до сина, —
Лиха моя година!
Другі баби підтягали. І дрижачі бабські тоненькі голоси розлягались по садку і змішалися з щебетом ластівок, з співами соловейків. В Раставиці крякали жаби дрібно та голосно, неначе й вони жалілись та нарікали на своїх річаних та болотяних невісток та дочок. Пісні та щебет кохання в садку, в вербах злився докупи з жалібними піснями старих бабусь.
— Ой, чого ж це так гудуть бджоли в пасіці? Чи чуєте, діду Дороше? — обізвалась Мотузиха, ще зовсім твереза.
— Чи гудуть же? Може, то в тебе в голові джмелі гудуть? — обізвався насмішкувато дід Грицай.
— Ой, не джмелі! То вийшов рій, — сказав дід Оникій; він пив мало і ніколи не був п'яний. — Он глянь лишень, Дороше, на леваду! Як грає рій!
Дід Грицай встав, одійшов до хати, прикрив очі долонею й крикнув:
— І справді вийшов рій! О, враг його матері! І вибрав же тобі час, коли ми могорич п'ємо! Чом би було не вийти раніше!
— Бо, мабуть, старі бджоли зранку пили могорич та потім і рушили в дорогу, — сказав насмішкуватий дід Оникій.
— От тобі на! А що б вас та бодай вас! Тепер, діду Грицаю, лізь на грушу та збирай роя, а ти, Оришко, йди та подерж мені улика, — сказав Грицай.
І дід почимчикував через невеличку леваду в пасіку. Баба Оришка понесла слідком за ним улика.
— І де той рій, що я його не бачу? — обізвалась одна баба, заглядаючи з-під груші на леваду.
— І я не бачу! Це, мабуть, їм так здалося, — сказала друга баба.
— Добре здалось! Якби Оникій не був тепер тут, то вони б пустили роя з пасіки на поле. О! Я одним вухом почую роя, хоч би він вийшов за верству, — сказав гоноровитий дід Оникій.
Дід Оникій був дуже убогий чоловік. Він був бездітний і прийняв собі маленьку дівчинку за приймачку. Баба його була стара та слабовита і все нездужала. Приймачка вже стала дівкою й хазяйнувала в убогій Оникійовій хаті. Оникій пасічникував то в панів, то в свого священика, то в посесорів, то в сільських хазяїнів, котрі держали чималі пасіки, і пасічникуванням заробляв собі хліб та харчував свою бабу й приймачку. Трапилось так, що того літа ніхто не запросив діда Оникія за пасічника. Дід сподівався, що Грицай найме його на літо за пасічника, бо сам розпився й розледащів. Але Грицай ненайняв його й думав сам пасічникувать. Оникій був сердитий на Грицая, і тепер, коли вийшов рій, Оникій не кинувся збирать роя, стояв осторонь і навіть не поворухнувся, щоб стать старому і вже п'яному Грицаєві до помочі.