Сюзанна, одна з його улюблениць, розважлива й честолюбна, мала нахили якої-небудь Софі Арну16; до того ж вона була вродлива, як найгожіша куртизанка, що її будь-коли Тіціан запрошував позувати на чорному оксамиті, щоб допомогла його пензлеві створити Венеру; проте обличчя її, хоч і з тонкими рисами очей і чола, грішило в нижній своїй частині недосконалістю ліній. То була нормандська краса, світла, яскрава, характерна округлістю, рубенсівською тілистістю, що личить мускулатурі Геркулеса Фарнезького17, а не Венері Медицейській18, граціозній подрузі Аполлона.
— Так-так, дитинко моя, кажи-но, що там у тебе за пригода чи пригодонька!
Цей шевальє від Парижа до Пекіна всюди привернув би до себе увагу батьківською ніжністю до гризеток; вони нагадували йому куртизанок минулих часів, тих знаменитих цариць Опери, що славились по всій Європі впродовж доброї третини вісімнадцятого сторіччя. Цілком зрозуміло, що дворянин, котрий жив серед цієї породи жінок — забутої вже, як і все велике, як забуті єзуїти і флібустьєри, абати і відкупники,— засвоїв собі незворушну добродушність, зграбну легкість поводження, поблажливість без жодного егоїзму, подобу звичайного смертного, яку прибирав собі Юпітер в Алкмени19,— подобу громобоя, що, даючи себе дурити, посилає до дідька вищість своїх перунів і ладен поглинути весь Олімп20, марнуючи його на шаленства, на гульки, на юрмища жінок, аби тільки побути далі від Юнони21. Незважаючи на свій старенький халат із зеленої камки, незважаючи на злиденність кімнати, що правила йому за вітальню, де замість килима на підлозі була нужденна простілка, де стояли засмальцьовані фотелі, де стіни були обклеєні корчемними шпалерами: тут — красувалися профіль Людовіка XIV і члени його родини на тлі плакучої верби, там — текст найвищого заповіту, відбитий ніби на погребній урні, коротше кажучи, сентиментальні вигадки роялізму часів Терору22; незважаючи на весь той занепад, від шевальє, що голився перед старим туалетним дзеркалом, задрапованим благеньким мереживом, віяло духом вісімнадцятого сторіччя!.. Вся вишукана розбещеність його молодості поставала у всій повноті: здавалося, він знову багатий — триста тисяч боргу і власна двоособова карета перед рундуком. Шевальє мав вигляд великого Бертьє23, що під час розгрому під Москвою віддавав накази батальйонам війська, якого вже не існувало.
— Пане шевальє,— жартівливо мовила Сюзанна,— мені здається, що нема потреби довго розводитись, досить лише глянути.
І вона стала в профіль, щоб підкріпити свої слова наочним доказом. Шевальє, бувалий у бувальцях — можете не сумніватись! — і далі, тримаючи бритву при горлі, скоса зиркнув правим оком на гризетку і прикинувся, що зрозумів.
— Добре, добре, моя любонько, ми зараз усе обміркуємо. Тільки мені здається, ти забігаєш наперед.
— Але ж, пане шевальє, невже мені чекати, поки моя матінка мене віддубасить, а пані Лардо прожене геть? Якщо я прожогом не махну в Париж, ніколи мені не вискочити заміж. Тут чоловіки такі химерні.
— Чого ж ти хочеш, дитино моя? Суспільство змінюється, жінки так само, як і знать,— жертви страшного безладдя, що насувається. За розгардіяшем політичним настає розгардіяш моральний. Лишенько! Незабаром жінка й зовсім перестане існувати (він витягнув вату, щоб опорядити вуха) ; вона багато втратить, поринувши в почуття; вона попсує собі нерви й позбавить себе тієї любої невеличкої втіхи, якою в наші дні, не соромлячись, прагнули і якій віддавалися без манірності; тоді до істерики (він почистив свої сережки) вдавалися лише як до засобу, щоб домогтися свого; тепер вони перетворили її на хворобу, яку доведеться лікувати настоєм із флердоранжа (він зайшовся сміхом). Нарешті, сам шлюб стане чимось (він узяв щипчики для вискубування волосків) страшенно нудотним, а це в мої роки була така забавна річ. Часи Людовіка Чотирнадцятого24 і Людовіка П'ятнадцятого25, затям це, дитино моя, були останнім "прощавай" найкращим у світі звичаям.
— Але ж, пане шевальє, ідеться про добропорядність, про честь вашої Сюзанни. Я надіюся, що ви мене не покинете.
— Як би то! — вигукнув шевальє, кінчаючи зачісуватись.— Я ладен скорше втратити своє ім'я!
— А! — вихопилося у Сюзанни.
— Послухай-но, моя мармизко! — мовив шевальє, відкинувшись на подушки глибокого фотелю, що в давнину називалося дюшес, пані Лардо десь доп'яла його для свого пожильця.
Він, притягнувши до себе прегарну Сюзанну, обійняв коліньми її ноги. Дівчина не пручалася,— тож така неприступна на вулиці, гордячка, що вже двадцять разів одмовлялася від багатства, як і з пихи, так і з глибокої зневаги до дріб'язкових розрахунків своїх алансонських зальотників! При цьому Сюзанна так зухвало виставляла перед шевальє свій нібито гріх, що старий зальотник, який за свій вік вивідав немало усіляких тайн у створінь набагато підступніших, з першого погляду втямив що до чого. Він добре знав, що будь-яка дівчина не жартує, коли постає загроза справжнього безчестя. Проте йому не хотілося розвалити споруду цього забавного обману.
— Ми зводимо наклеп на себе,— сказав шевальє, посміхаючись із непідробно тонким лукавством,— ми чеснотливі, як та біблійна красуня, чиє ім'я ми носимо26, ми можемо без найменшого страху вийти заміж, але нам не хочеться скніти тут, ми жадаємо Парижа, де чарівні створіння багатіють, якщо вони розумні, а ми ж таки не ликом шиті. Нас пориває до столиці втіх, ану ж там припасе навмисне для нас, молоденьких, шевальє де Валуа карету, діаманти, ложу в Опері. Росіяни, англійці, австріяки понавозили туди мільйонів, задля яких матуся видала нам замість посагу певну гарантію, привівши нас на світ, нівроку, красунею. Нарешті, нам не бракує і патріотизму: ми хочемо забрати наші гроші із кишень тих добродіїв. Хе-хе! Дорогенька моя бісівська ягничко, все це не погано. Може, у вашому родинному гніздечку й покричать трошечки, але успіх все виправдає. Одне кепсько, моє голуб'ятко,— безгрошів'я, а це наша спільна хвороба — твоя і моя. А що розуму в нас повнісінька комора, то ми й надумали скористатися з нашого доброго імені, впіймавши на гачок старого парубка. Тільки ж цей підтоптаний парубок, серденько моє, знає, як своїх п'ять пальців, усі жіночі викрутаси,— інакше кажучи, тобі легше буде на хвіст горобцеві насипати солі, ніж змусити мене повірити, ніби я причетний до твоєї халепи. Їдь у Париж, моя крихітко, коштом марнослав'я якого-небудь холостяка, я не те що не стану тобі на заваді, ба навіть допоможу, бо старий парубок, Сюзанно, то справжній скарб, призначений самою природою для молодої дівчини. Але не вплутуй мене в цю справу. Послухай, моя царице, адже ти гаразд знаєш життя; ти ж завдала б мені багато лиха й шкоди, ти зруйнувала б мої шлюбні заміри в цьому краю, де надають такої ваги доброзвичайності; припустімо, що ти вскочила в біду — хоч я, шахрайко, це заперечую,— то ти ж знаєш, моя любко, що в мене ні кола, ні двора, що я бідний, немов церковний пацюк. О, якби мені оженитися на мадмуазель Кормон, якби мені знову розбагатіти, я, звичайно, віддав би перевагу тобі перед Цезаріною. Ти завжди здавалася мені тонесенькою, як пелюсточка сухозлітки, і створеною для великого вельможі. Я так вірю в твої здібності, що штучки, які ти тут розігруєш, аж ніяк не застукали мене зненацька, я цього чекав. Але для дівчини це — оголити шпагу. Щоб на те зважитись, янголице моя, треба мати неабиякий розум. За це я тебе поважаю.