Коби то ся оженити, Коби по свідому, Коби собі не привести Недолі додому!..
— А мій жених, знаєте: старий Дворський,— додала ще, усміхаючись по-давньому,— не хотів на мене чекати, взяв і вмер... Ну, і тепер мені пари не найдете в цілім місті. Треба мені за Дворським вибиратися в дорогу, нема ради...
Сказавши се, вона ще більше згорбилася і, як сиділа на кріслі, так до кількох хвиль заснула. Се вже їй від якогось часу так частіше лучалося, що тут плакала, тут сміялася, а по хвилі вже спала, як дитина. Люди присягаються, що їй до сто літ уже зовсім недалеко...