— Але здоров'я... — почав був я.
— Здоров'я завжди вистачить на життя. Здоров'я! Хіба ти, маючи гроші, не витрачав би їх? Здоров'я — те саме золото. Знаєш ти, що я робила, коли була молодою? Я ткала килими від світанку до заходу, не встаючи майже. Я, як сонячний промінь, жвава була і от повинна була сидіти нерухомо, наче камінь. I сиділа до того, що, бувало, всі кості в мене тріщать. А як надійде ніч, я бігла до того, кого кохала, цілуватися з ним. I так я бігала три місяці, поки була любов; всі ночі того часу бувала в нього. I ось до якого часу дожила — вистачило крові! А скільки кохала! Скільки поцілунків узяла й дала!..
Я подивився їй в обличчя, її чорні очі були все-таки тьмяні, їх не оживив спогад. Місяць освітлював її сухі, потріскані губи, загострене підборіддя з сивим волоссям на ньому та зморщений ніс, загнутий, немов дзьоб сови.
На місці щік були чорні ями, і в одній з них лежало пасмо попелясто-сивого волосся, що вибилося з-під червоної ганчірки, якою була замотана її голова. Шкіра на обличчі, шиї та руках вся порізана зморшками, і при кожному русі старої Ізергіль можна було сподіватися, що суха ця шкіра розірветься вся, розпадеться клаптями і переді мною стане голий кістяк з тьмяними чорними очима.
Вона знову почала розповідати своїм хрустким голосом:
— Я жила з матір'ю поблизу Фальмі, на самому березі Бирлату; і мені було п'ятнадцять років, коли він з'явився у нашому хуторі. Був він такий високий, гнучкий, чорновусий, веселий. Сидить у човні і так дзвінко кричить він до нас у вікна: "Гей, чи нема у вас вина... та попоїсти для мене?" Я глянула у вікно крізь віти ясенів та й бачу: річка вся блакитна від місяця, а він, у білій сорочці та в широкому поясі з розпущеними на боці китицями, стоїть одною ногою в човні, а другою на березі. I похитується, і щось співає. Побачивши мене, каже:
"Он яка красуня живе тут!.. А я й не знав про це!" Наче він уже знав усіх красунь до мене! Я дала йому вина та вареної свинини... А через чотири дні дала вже і всю себе... Ми все каталися з ним у човні ночами. Він приїде й посвище тихо, як ховрах, а я вистрибну, як риба, з вікна до річки. Ї їдемо... Він був рибалкою з Пруту і згодом, коли мати дізналася про все й побила мене, умовляв усе мене піти з ним у Добруджу і далі, в дунайські гирла. Та мені вже не подобався він тоді — тільки співає і цілується, та й годі! Нудно це було вже. У той час гуцули ватагами ходили по тих місцевостях, і в них були кохані тут... То ось тим — весело було. Яка-небудь чекає, чекає свого карпатського молодця, думає, що він уже в тюрмі або вбитий де-небудь у бійці, — і раптом він сам, або з двома чи трьома товаришами, як з неба, впаде до неї. Подарунки приносив коштовні — легко ж бо діставалося все їм! I бенкетує в неї, і хвалиться нею перед своїми товаришами. А їй подобається це. Я й попросила одну подругу, в якої був гуцул, показати мені їх... Як її звали? Забула як... Все стала забувати тепер. Багато часу минуло відтоді, все забудеш! Вона мене познайомила з молодцем. Хороший був... Рудий був, весь рудий — і вуса і кучері! Вогненна голова.
I був він такий сумний, інколи ніжний, а інколи, як звір, ревів та бився. Раз ударив мене в обличчя. А я, як кішка, скочила йому на груди та й уп'ялася зубами в щоку... З того часу в нього на щоці зробилася ямка, і він любив, коли я цілувала її...
— А рибалка куди дівся? — спитав я її.
— Рибалка? А він... тут... Він приєднався до них, до гуцулів. Спершу все умовляв мене та загрожував кинути у воду, а потім — нічого, приєднався до них та іншу завів... їх обох і повісили разом — і рибалку, і того гуцула. Я ходила дивитись, як їх вішали. У Добруджі це було. Рибалка йшов на страту блідий і плакав, а гуцул люльку курив. Іде собі й курить, руки в кишенях, один вус на плечі лежить, а другий на груди звис. Побачив мене, вийняв люльку та й гукає: "Прощай!.." Я цілий рік жаліла його. Ех!.. Це вже тоді з ними було, як вони хотіли піти в Карпати до себе. На прощання зайшли до одного румуна в гості, там їх і спіймали. Двох тільки, кількох убили, а інші всі втекли... Все-таки румунові відплатили потім... Хутір спалили та млин і хліб увесь. Жебраком став.
— Це ти зробила? — навмання спитав я.
— Багато було друзів у гуцулів, не сама я... Хто був їхнім кращим другом, той і справив їм поминки.
Пісня на березі моря вже стихла, і старій вторував тепер тільки шум морських хвиль, — задумливий, бентежний шум був славним супроводом для оповідання про бентежне життя. Все м'якішою ставала ніч, і все більше народжувалось у ній блакитного сяйва місяця, а невиразні звуки клопітливого життя її невидимих жителів ставали тихшими, заглушувані зростаючим шурхотом хвиль... бо посилювався вітер.
— А то ще турка кохала я. У гаремі в нього була, в Скутарі. Цілий тиждень жила, — нічого... Та нудно стало — все жінки, жінки... Вісім було їх у нього... Цілий день їдять, сплять та базікають дурниці... Або лаються, квокчуть, як кури... Він був уже немолодий, той турок. Сивий майже і такий поважний, багатий. Говорив — як володар... Очі були чорні... Щирі очі... Дивляться просто в душу. Дуже він любив молитися. Я його в Букурешті побачила... Ходить по базару, як цар, і дивиться так поважно, поважно. Я до нього усміхнулась. Того ж вечора мене схопили на вулиці й привезли до нього. Він сандал і пальму продавав, а до Букурешті приїхав купити чогось. "Поїдеш до мене?" — каже. "О так, поїду!" — "Добре!" I я поїхала. Багатий він був, цей турок. I син у нього вже був — чорненький хлопчик, гнучкий такий... Йому років шістнадцять було. З ним я й утекла від турка... Втекла до Болгарії, до Лом-Паланки... Там мене одна болгарка ножем ударила в груди за нареченого чи за чоловіка свого — вже й не пам'ятаю.
Хворіла я довго в монастирі одному. Жіночий монастир. Доглядала мене одна дівчина, полька... і до неї з монастиря іншого — біля Арцер-Паланки, пам'ятаю, — ходив брат, теж ченчик... Такий... як, черв'як, все викручувався переді мною... I коли я одужала, то пішла з ним... до Польщі його.
— Зажди!.. А де маленький турок?
— Хлопчик? Він помер, хлопчик. З туги за домівкою чи з кохання... Але почав він сохнути так, як неокріпле деревце, якому занадто перепало сонця... так і сох усе... пам'ятаю, лежить, весь уже прозорий і голубуватий, як крижинка, а все ще в ньому палає кохання... Та все просить нахилитися й поцілувати його... Я кохала його і, пам'ятаю, багато цілувала... Потім він уже став зовсім немічний — не рухався майже. Лежить і так жалібно, як жебрак милостині, просить мене лягти поруч нього й гріти його... Я лягала. Ляжеш з ним... він зразу запалиться весь. Одного разу я прокинулась, а він уже холодний... мертвий... Я плакала над ним. Хто скаже? Може, то я й убила його. Вдвоє старша за нього я була тоді вже. I була така дужа, соковита... а він — що ж?.. хлопчик!..