Ніч росла й дужчала, сповнюючись химерними, тихими звуками. У степу сумно посвистували ховрахи, в листі винограду тремтів скляний стрекіт коників, листя зітхало й шепотіло, повний диск місяця, раніше криваво-червоний, бліднув, віддаляючись від землі, бліднув і все щедріше лив на степ блакитнувату млу...
"I от вони зібралися, щоб придумати кару, гідну злочину... Хотіли розірвати його кіньми — і цього здавалося мало їм; думали пустити в нього всім по стрілі, але відкинули й це; пропонували спалити його, але дим вогнища не дав би змоги бачити його муки; пропонували багато чого — та не знаходили нічого такого, щоб сподобалося б всім. А його мати стояла перед ними на колінах і мовчала, не знаходячи ні сліз, ні слів, щоб благати про помилування. Довго говорили вони, і ось один мудрець сказав, подумавши довго:
— Спитаймо його, чому він зробив це?
Спитали його про це. Він сказав:
— Розв'яжіть мене! Я не буду говорити зв'язаний!
А коли розв'язали його, він спитав:
— Чого вам треба? — спитав так, наче вони були раби... —Ти чув... — сказав мудрець.
— Навіщо я буду пояснювати вам мої вчинки?
— Щоб ми зрозуміли тебе. Ти, гордий, слухай! Все одно ти помреш... Дай же нам зрозуміти те, що ти зробив. Ми залишаємось жити, і нам корисно знати більше, ніж ми знаємо.
— Добре, я скажу, хоч я, може, сам не так розумію те, що сталося. Я вбив її тому, мені здається, — що вона відштовхнула мене... А мені було треба її.
— Але вона не твоя! — сказали йому.
— Хіба ви користуєтесь тільки своїм? Я бачу, що кожний чоловік має тільки мову, руки й ноги... а володіє він тваринами, жінками, землею... і ще багато чим.
Йому сказали на це, що за все, що чоловік бере, він платить собою: своїм розумом і силою, інколи — життям. А він відповів, що він хоче зберегти себе цілим.
Довго говорили з ним і нарешті побачили, що він вважає себе за першого на землі і, крім себе, не бачить нічого. Всім аж страшно стало, коли збагнули, на яку самотність він прирікав себе. У нього не було ні племені, ні матері, ні худоби, ні дружини, і він не хотів нічого цього.
Коли люди побачили це, вони знову заходилися думати про те, як покарати його. Але тепер недовго вони говорили, — той, мудрий, що не перешкоджав їм міркувати, заговорив сам:
— Стривайте! Кара є. Це страшна кара; ви не вигадаєте такої за тисячу літ! Кара йому — в ньому самому! Пустіть його, нехай він буде вільний. Ось його кара!
I тут сталося дивне. Вдарив грім з небес, — хоч на них не було хмар. Це сили небесні стверджували мову мудрого. Всі вклонилися й розійшлись. А цей юнак, який тепер дістав ім'я Ларра, що означає: проклятий, викинутий геть, — юнак голосно сміявся услід людям, які покинули його, сміявся, залишаючись сам, вільний, як батько його. Але батько його — не був людиною... А цей — був людиною. I от він став жити, вільний, як птах. Він приходив до племені й викрадав худобу, дівчат — усе, що хотів. В нього стріляли, але стріли не могли пробити його тіла, захищеного невидимим покровом вищої кари.
Він був спритний, хижий, дужий, жорстокий і не зустрічався з людьми віч-на-віч. Тільки здаля бачили його. I довго він, самотній, так крутився коло людей, довго — не один десяток років. Та ось одного разу він підійшов близько до людей і, коли вони кинулись на нього, не рушив з місця й нічим не виявив, що оборонятиметься. Тоді один з людей догадався й крикнув голосно:
— Не руште його! Він хоче вмерти!
I всі зупинилися, не бажаючи полегшити. долі того, хто робив їм зло, не бажаючи вбивати його. Зупинились і сміялися з нього. А він тремтів, чуючи той сміх, і все шукав чогось на своїх грудях, хапаючись за них руками. I враз він кинувся на людей, піднявши камінь. Але вони, ухиляючись від ударів, не завдали йому жодного, і коли він, стомлений, з тоскним криком упав на землю, то відійшли набік і стежили за ним. Ось він підвівся і, піднявши загубленого кимось у боротьбі з ним ножа, вдарив ним себе в груди. Та зламався ніж, — наче в камінь ударили ним. I знову він упав на землю та довго бився головою об неї. Але земля відсахнулася від нього, вгинаючись від ударів його голови.
— Він не може вмерти! — з радістю сказали люди. I пішли, покинувши його. Він лежав горілиць і бачив — високо в небі чорними цятками плавали могутні орли. В його очах було стільки туги, що можна було б отруїти нею всіх людей на світі. Так з того часу залишився він сам, вільний, чекаючи смерті. I от він ходить, ходить усюди... Бачиш, він став уже, як тінь, і таким буде повік! Він не розуміє ні мови людей, ні їхніх вчинків, — нічого. I все шукає, ходить, ходить... Йому нема життя, і смерть не усміхається до нього. I нема йому місця серед людей... Ось як було покарано людину за гордощі!"
Стара зітхнула, замовкла, і її голова, похилившись на груди, кілька разів химерно хитнулась.
Я подивився на неї. Стару змагав сон, здалося мені. I стало чомусь страшенно жалко її. Кінець оповідання вона вела таким підвищеним, загрозливим тоном, а все-таки в цьому тоні звучала боязка, рабська нота.
На березі заспівали, — дивно заспівали. Спочатку пролунав контральто, — він проспівав дві-три ноти, і пролунав інший голос, який почав пісню наново, а перший усе лився поперед нього... — третій, четвертий, п'ятий прилучилися до пісні в тому ж порядку. I раптом тієї ж самої пісні, знову-таки спочатку, заспівав хор чоловічих голосів.
Кожен голос жіночий звучав зовсім окремо, всі вони здавалися різнобарвними струмками і, наче скочуючись звідкілясь згори по уступах, стрибаючи й видзвонюючи, вливаючись у густу хвилю чоловічих голосів, що плавно линули вгору, тонули в ній, виривалися з неї, заглушували її і знову один за одним здіймалися, чисті й сильні, високо вгору.
Шуму хвиль не чути було за голосами...
II
— Чи чув ти, щоб де-небудь ще так співали? — спитала Ізергіль, підводячи голову та усміхаючись беззубим ротом.
— Не чув. Ніколи не чув...
— I не почуєш. Ми любимо співати. Тільки красені можуть добре співати, — красені, що люблять жити. Ми любимо жити. Дивися-но, хіба не втомилися за день ті, що співають там? Від світанку до заходу працювали, зійшов місяць, і вже — співають! Ті, що не вміють жити, лягли б спати. Ті, кому життя миле, ось — співають.