А ліс усе співав свою похмуру пісню, і грім гримів, і лив дощ...
— Що зроблю я для людей?! — дужче за грім гукнув Данко.
I враз він розірвав руками собі груди і вирвав з них своє серце і високо підніс його над головою.
Воно палало так яскраво, як сонце, і яскравіше за сонце, і весь ліс замовк, освітлений цим факелом великої любові до людей, а пітьма розлетілася від світла його і там, глибоко в лісі, тремтяча, впала в гнилу пащу болота. А люди, здивовані, стали як камені.
— Ходімо! — гукнув Данко й кинувся вперед, на своє місце, високо піднявши палаюче серце й освітлюючи ним шлях людям.
Вони кинулися за ним, зачаровані. Тоді ліс знов зашумів, здивовано хитаючи верховіттям, але його шум заглушив тупіт людей, що бігли. Всі бігли швидко й сміливо, натхнені чудовим видовищем палаючого серця. I тепер гинули, але гинули без нарікань і сліз. А Данко все був попереду, і серце його все палало, палало!
I от враз ліс розступився перед ним, розступився й залишився позаду, густий і німий, а Данко і всі ті люди зразу пірнули в море сонячного світла й чистого повітря, промитого дощем. Гроза була — там, позаду них, над лісом, а тут сяяло сонце, зітхав степ, блищала трава в діамантах дощу та золотом іскрилась ріка... Був вечір, і від призахідного проміння ріка здавалася червоною, як та кров, що била гарячим струменем з розірваних грудей Данко.
Кинув погляд поперед себе на широчінь степу гордий сміливець Данко, — кинув він радісний погляд на вільну землю і засміявся гордо. А потім упав і — помер.
А люди, радісні й сповнені надій, не помітили смерті його і не бачили, що ще палає поряд з трупом Данко його сміливе серце. Тільки одна обережна людина побачила це і, боячись чогось, наступила на горде серце ногою... I ось воно, розсипавшись іскрами, згасло...
— Ось звідки вони, голубі іскри степу, що з'являються перед грозою!
Тепер, коли стара закінчила свою прекрасну казку, в степу стало страшенно тихо, наче й він був вражений силою сміливця Данко, який спалив для людей своє серце й умер, не просячи в них нічого в нагороду собі. Стара дрімала. Я дивився на неї й думав:
"Скільки ще казок і спогадів залишилося в її пам'яті?" I думав про велике палаюче серце Данко і про людську фантазію, яка створила стільки прекрасних і сильних легенд.
Дмухнув вітер і оголив з-під лахміття сухі груди старої Ізергіль, яка засинала все міцніше. Я прикрив її старе тіло і сам ліг на землю біля неї. В степу було тихо й темно. По небу й далі сунули хмари, повільно, нудно... Море шуміло глухо і журливо.
(1894)