Різдво Господнє, Святий вечір. І старого чоловіка серце відрадою наповняється на спомин різдвяних святок: пригадується той час, коли ще дитиною був, милі співи колядників наслухав, пухкі книшики з капустою або з маком смакував і на стелю пильно дивився, коли батько кутю-пшеницю вгору підкидав, щоби бджоли роїлись. І старому серцю мила згадка про Різдво Христове, про цей світлий празник із золотих часів дитинства. Дорога молодість минула, мов не була; не одне гірке й терпке на віку зазналося. Ціле минуле здається коротким сном, й незадовго візьме гробар свіжий гріб копати для серця старого, щоб бідне від мук навіки спочило...
Блищить яличка у позолоті, на ній висять позолочені горішки, обарінки, медівники, цукорки, іграшки. Та не радує її весь цей убір, вона до розпуки сумна. Горять на ній свічки: і червлені, і зелені, і сині. Панич Стасьо щасливий, а з ним і всі родичі. Вранці зі сходом сонця задзвонили всі дзвони, люди втішно на службу Божу до церкви поспішали — се було подушне подзвіння для молодої ялички; третьої днини лежала сирота на смітті.
За тиждень порубали бідну, поскладали в пучечки і в огонь кинули. З жару почувся ще раз жалісний останній зойк. От така доля постигла молоду гордовиту яличкуі
Стара ж ялиця й донині морем гуляє, світами буває, бо з неї зробили щоглу на великому кораблі й увінчали її хорошими хоругвами-прапірцями.
Термтя — опала хвоя Барда — сокира