Срібні ковзани

Сторінка 78 з 81

Мері Мейпс Додж

Всі губилися в здогадах: якої ж він національності? Його англійське ім'я та прізвище показували, що батько його був англієць, але ж хто його мати? Звідки вона? Коли б вона була американка, — він обов'язково мав би широкі вилиці та червонясту шкіру; коли б вона була німкеня, він знав би німецьку мову, а тим часом есквайр Сміт запевняв, що Хіггс німецької мови не знає; коли б вона була француженка (річ цілком можлива, беручи до уваги його жаб'ячий ставок!) те обов'язково позначилося б на його говірці.

Ні, мабуть-таки — він голландець. І ось що найдивніше: тільки-но забалакаєш про Голландію, він наставляє свої вуха, але, коли почнеш розпитувати його про ту країну, виявляється, що він анічогісінько про неї не знає.

Чи так чи сяк, але раз він ніколи не дістає листів від родичів своєї матері з Голландії й раз ніхто ніколи не бачив старого Хіггса, виходить, родина його не вельми Значна та поважна. Що ж до самого Томаса Хіггса, то, мабуть, і він не вельми значна птиця, хоч він і намагається високо нестися; з свого боку кумасі-плетухи заявляли, що вони абсолютно не збираються задурювати собі голову й цікавитися такою незначною особою… Саме через те Томас Хіггс та його справи були для них невичерпним джерелом різних балачок, домислів та поговорів.

Можете тепер собі уявити, яким великим, дивом здивувалися всі оті люди та як вони переполохалися, коли якось-то "одна особа, котра була при тому й бачила все на власні очі", повідомила, що, мовляв, хлопчак-листоноша сьогодні вранці передав Хіггсові листа — на око наче з закордону, а Хіггс "побілів, як та стіна, побіг на свою фабрику, побалакав хвилинку з одним із старших робітників і, ні з ким не попрощавшись, зник, не встиг ніхто й оком змигнути, захопивши з собою й усі свої манатки. Еге ж, моя пані!"

Місіс Скраббс, його господиня, дуже засмутилася… Наймиліша жінка просто задихалася, коли розповідала про те, що він отак з доброго дива — вибрався раптом з квартири… Адже ж кожна жінка, яка зроду-віку не допустить, щоб її топтали під ноги — з нею особисто, хвалити бога, такого ніколи не траплялося! — має цілковите право на те, щоб її бодай хоч за день попередили; "авжеж, і, коли вже ви самі так кажете, — не вадило б йому попередити й за тиждень"… А він (чи то ж видано!) не сказав навіть: "Спасибі вам, місіс Скраббс, за всі численні послуги, що ви їх раз у раз мені робили…" Атож! Як же ж вона дбала за нього!.. Ай-яй-яй! Ет, то пусте, не слід об тім і говорити, та вона й не з таких, котрі тільки те й роблять, що зазирають у вічі — чи не перепаде, бува, якої подяки… Обурливо!.. А втім — ніде правди діти — містер Хіггс заплатив їй за все до останнього фартинга… І ще… Ой лишечко, — їй навіть очі сповнилися слізьми, коли вона побачила, що його дорогі черевики валяються десь у кутку в кімнаті та ще й не надягнено їх на колодки — жах! От який він був збентежений!.. В нього-бо вони завжди стояли струнко, як солдати, дарма, що на них уже двічі ставили підметки… Тож їх, мабуть, і не варто було брати з собою…

Міс Скрампкінз, найщиріша подруга місіс Скраббс, наставляла добре вушка, слухаючи тую мову; після чого побігла щодуху додому розповісти всім про цікаву подію. А через те що Скрампкінзів знали всі чисто, блискуче павутиння новин хутко обплело вулицю від краю й до краю.

Того вечора у місіс Снаєм зібралася слідча комісія й улаштувала закрите засідання навколо столу, що на ньому стояв найкращий порцеляновий сервіз пані-господині. Хоч запрошували тільки на скромну "чашку чаю", проте комісія провела величезну слідчу роботу. Печиво зовсім прохололо, перше ніж члени комісії проковтнули бодай хоч малесенький шматочок. Довелося так багато всього обговорити й так доконче треба було довести, що кожен з членів комісії завжди був "непохитно певний — з тією людиною обов'язково станеться щось надзвичайне", отож товариству було зовсім не до чаю. й лише по тому, як годинник вибив аж восьму годину, місіс Снаєм пощастило нарешті налити присутнім по другій чашці.

РОЗДІЛ XLVII

Яскраве сонце

Одного січневого дня, коли без упину падав сніг, Лоуренс Букман приїхав із своїм батьком відвідати Брінкерів у їхній хатині.

Рафф відпочивав по денній праці; Гретель, набивши й запаливши йому люльку, поралася біля каміна, вибираючи з нього попіл; матуся пряла; а Ганс, сидячи на ослоні край вікна, ретельно готував свої домашні завдання. Миром і щастям віяло в цій господі, де зібралася дружна сім'я. Останнім часом її хвилювало тільки дожидання Томаса Хіггса та перше з ним знайомство.

По тому, як доктор відрекомендував господарям свого сина, матуся Брінкер умовила гостей випити гарячого чаю; надворі-бо так зимно й так мете, запевняла вона, що можна чого доброго й замерзнути.

Поки гості розмовляли з її чоловіком, вона шепотіла до Гретель, що очі молодого джентльмена схожі на очі її сина, як два боби на два інших, не кажучи вже про те, що обидва хлопці часто-густо затоплюють бозна-куди зовсім безтямний погляд, дарма, що в голові у них не менше знань, ніж у першого-ліпшого старого діда.

Гретель була розчарована. Вона чекала трагічної сцени, на зразок тих, що їх частенько розповідала їй Анні Боуман, прочитавши якусь цікаву книжку. Але нічого подібного не сталося. Отой юнак, який мало не став убивця, який десять років блукав десь по світах і думав, що рідний батько зрікся його з презирством, — отой самий юнак, який за таких драматичних обставин і в такому розпачі покинув був свою вітчизну, сидить собі любісінько край каміна, наче й не було нічого!

Правда, голос йому тремтів, коли він забалакав з її батьками, а на обличчі майнула ясна посмішка, — напевне, така ж ясна, як і в того лицаря, що вбив дракона та приніс воду вічної юності своєму королеві… але, в кожному разі, він був зовсім не схожий на якогось подоланого героя з книжок Анні. Він навіть не звів рук до неба й не промовив урочисто: "Присягаюся честю, — довіку не зраджу я ні моєї домівки, ні моєї віри, ані моєї вітчизни!" — що було б цілком вірно й за даних обставин прийшлося б дуже до речі.

Отже, Гретель відчувала певне розчарування. Тим часом Рафф був задоволений цілком. Доручення він виконав; до доктора Букмана повернувся його син — цілий та здоровий; і цей син до того ж ні в чім не прогрішився, за винятком того, що бідний хлопець думав, нібито батько може зректися його через зленещасну необачність. Щоправда, колишній стрункий юнак обернувся тепер на досить огрядного мужчину, — а Рафф (чудій!) несвідомо сподівався знову потиснути ту ж саму хлопчачу руку… Та не треба забувати, що для Раффа відмінилося чисто все на світі. Тож він відігнав від себе всі почуття, крім щирої радості, коли дивився на батька й на сина, що сиділи рядочком край каміна в його господі.