"Боженьку мій милий! — думала матуся Брінкер, то підводячись, то схиляючись — вгору-вниз, вгору-вниз — мов та збивачка в масельниці. — Щастя, що я навчилася реверансів у Гайдельберзі".
Рафф відповів на уклін хлопчиків, лише чемно кивнувши головою.
— Прошу вас, сідайте, панове! — сказала матуся, а Гретель соромливо посунула їм ослона. — В нас обмаль стільців, як бачите, але он оте крісло, біля вогню, до ваших послуг, і якщо ви не від того, щоб посидіти на твердому, то будьте ласкаві, — наша дубова скриня дуже зручна, не гірш від лави… Вірно, Гансе, присунь її ближче!
Коли, на превелику матусину радість, хлопчики посідали, Пітер, який говорив від імені трьох, пояснив, що вони йдуть до Амстердама на лекцію і зайшли, щоб повернути Гансові ремінця.
— О мінгеере, — гаряче промовив Ганс, — навіщо було так турбуватися… Мені дуже незручно…
— Яка ж тут турбота, Гансе? Я й без того хотів зайти до вас, а ні, то я почекав би до завтрього, коли ви прийдете на роботу. До речі, Гансе, щодо вашої роботи, — батько дуже задоволений з неї; професійний різьбяр — і той не міг би працювати краще за вас. Батько хоче оздобити різьбленим орнаментом і південну альтанку, але я сказав йому, що тепер ви знову ходитимете до школи.
— Атож! — з притиском кинув Рафф Брінкер. — Ганс відразу ж почне ходити до школи… і Гретель так само… то вірно.
— Я радий, що ви думаєте так, — відповів Пітер, повертаючись до господаря, — і дуже радий, що ви зовсім одужали.
— Еге ж, паничу, я тепер здоровісінький і можу працювати так само завзято, як і колись… хвалити бога!
(Тим часом Ганс квапливо записував щось по краях обшарпаного календаря, що висів біля каміна).
— Так-так, синку! Запиши, запиши… Фіггс! Віггс!.. Ой лишенько моє, — промовив Рафф страшенно переляканий, — знову вилетіло з голови!
— Не турбуйтеся, тату, — сказав Ганс, — я не забув: ім'я та прізвище вже записано чорним по білому. Ось, гляньте, тату! Може, згадаєте й решту… Коли б ми знали адресу — ото було б добре! — і, повернувшись до Пітера, він мовив півголосом: — Я маю важливу справу в місті і якщо…
— Ще чого?! — скрикнула матуся, сплескуючи в долоні. — Ти не підеш сьогодні ввечері до Амстердама! Ти ж сам мені признався, що в тебе ноги болять та не хотять слухатися. Ні-ні… встигнеш і завтра, якщо вийдеш рано-ранесенько.
— Рано-ранесенько! — підхопив Рафф. — Ні, Мейтьє, на завтра відкладати не можна. Він мусить рушати негайно!
У фроу майнула на мить думка, що Раффове одужання стає досить сумнівним благом: її слово вже не єдиний закон у цій господі. На щастя, прислів'я "Покірна дружина — мужу господиня" пустило глибоке коріння в її душі і, поки матуся міркувала, воно розквітло буйним цвітом.
— Гаразд, Раффе, — сказала вона всміхаючись. — Адже ж Ганс не тільки мій, але й твій син… Ох, і неспокійна ж у мене сім'я, панове!..
Пітер витяг довгого ремінця з своєї кишені.
Віддаючи його Гансові, він сказав стиха:
— Я не дякуватиму вам, Гансе Брінкере, за те, що ви позичили мені цю річ. Такі хлопці, як ви, не потребують подяки… Але я не можу не сказати, що ви зробили мені величезну послугу, і я цього ніколи не забуду. Тільки в ту мить, як ми побігли втретє, — додав він, сміючись, — я зрозумів, як страшенно мені хотілося перемогти.
Ганс засміявся теж, — це допомогло йому приховати своє зніяковіння, а обличчю його охолонути трошки. Чесним та великодушним юнакам, отаким, приміром, як Ганс, властива вельми прикра звичка — ні сіло ні пало червоніти.
— То пусте, мінгеере, — сказала матуся, намагаючись визволити сина з ніякового становища. — Таж хлопець від щирого серця хотів, щоб ви перемогли на змаганнях; їй-право, хотів! Я знаю!
Це допомогло чудово.
— Ах, мінгеере, — похопився сказати Ганс, — я з самого початку відчув, що з моїми ногами коїться щось непевне; краще було вийти зі змагань, раз я не мав ніяких шансів на перемогу.
Тепер уже Пітер, видимо, зніяковів.
— Ми, мабуть, розходимося в поглядах щодо цього. Дещо в цій справі мене бентежить. А втім, — надто пізно, тепер уже нічим не зарадиш… Проте ви вчинили б мені велику ласку, коли б…
Кінець своєї промови Пітер виголосив так конфіденційно, шо я не можу його переповісти. Досить буде сказати, що Ганс, мов опечений, відскочив назад, а Пітер, почервонівши з великого сорому, пробубонів, що, мовляв, хай вони лишаються в нього, раз уже він переміг на змаганнях, але що "це несправедливо".
Тим часом ван Моунен кашлянув, нагадуючи Пітерові, що їм уже час іти, лекція-бо скоро почнеться. В цю хвилину Бен поклав щось на стіл.
— Ах, — скрикнув Пітер, — я й забув, що маю виконати ще одне доручення! Ваша сестра побігла так швидко, що пані ван Глек не встигла віддати їй футляра для ковзанів.
— Ай-яй-яй! — промовила матуся Брінкер, хитаючи головою і з докором дивлячися на Гретель. — Я певна, що вона була недосить гречна.
(Проте матуся мала собі на думці зовсім інше: як на її погляд — небагато хто з жінок може похвалитися такою милою та любою дочкою!)
— Аж ніяк! — засміявся Пітер. — Вона вчинила саме так, як слід… побігла додому зі своїми цілком заслуженими скарбами… Кожен на її місці зробив би те ж саме! Ну, ми не затримуватимемо вас, Гансе, — додав він, повертаючись до Ганса; але той немов забув за гостей. Він нахилився до батька й схвильовано стежив за ним очима.
Тим часом Рафф, заглиблений у думки, говорив пошепки:
— Томас Хіггс… Томас Хіггс! Так, це вірно, — ім'я я згадав. Ех, коли б мені пригадати й назву міста!
Футляр для ковзанів був дуже гарний: з червоного сап'яну й оздоблений сріблом. Навіть коли б чарівниця-фея дмухнула на його малесенького ключика або сам Дід Мороз розмалював футляр чудовими візерунками, то й тоді він не став би кращий. Зверху блискучими літерами було написано: "Найпрудкішій". Всередині він був обкладений оксамитом, а з одного боку стояв штамп із прізвищем та адресою фабриканта.
Гретель подякувала Пітерові невимушено й просто; дуже щаслива й зніяковіла, не знаючи, що їй іще зробити, вона взяла футляра й уважно обдивилася його з усіх боків.
— Його зробив мінгеер Бірмінгам, — сказала вона трохи згодом, червоніючи й тримаючи футляра перед очима.