— Які змагання? — спитала Катрінка сміючися. — Тільки, будь ласка, не говоріть усі разом, бо я нічого не можу розібрати!
Усі раптом змовкли і вп'ялися очима в Річі Корбес, що вважалася за найкращу ораторку в тому колі.
— Як? Ти не знаєш? — сказала Річі. — Двадцятого числа мають відбутися великі льодобіжні змагання з нагоди дня народження мефроу[6] ван Глек. Це все влаштувала Гільда. Найкращий ковзаняр одержить чудовий приз.
— Так, так, — підхопило кілька голосів, — пару прегарних срібних ковзанів — просто розкішниці О, і з такими надзвичайними ремінцями! Та ще й із срібними дзвіночками та пряжками!
— Хто сказав, що вони будуть із дзвіночками? — запищав маленький хлопчик із довгим ім'ям.
— Я так кажу, добродію Воосте, — відповіла Річі.
— Так, так, це вірно…
— Ні, я напевне знаю, — зовсім без дзвіночків…
— О, які дурниці ти мелеш…
— Та ні ж бо, вони будуть із стрілами…
— А мінгеер ван Корбес сказав, моїй мамі, що вони будуть із дзвіночками…
Усі кричали й сперечалися, не слухаючи одне одного; лише мінгеер Воостенвальберт Сгіммельпеннінк зробив спробу припинити цю суперечку і розв'язати питання остаточно:
— Ні, ні, ніхто з вас нічого не знає! Не буде на них ніякісіньких дзвіночків, вони…
— О! О! — і хор голосів, що висловлювали протилежну думку, залунав знову.
— Пара ковзанів, що її призначено для дівчаток, буде з дзвіночками, — перебила їх Гільда спокійно, — а на другій парі, що її призначено для хлопців, буде вирізьблено стріли по боках.
— Ага!.. А що я казав!.. На моє й вийшло! — закричали мало не всі діти, перебиваючи одне одного.
Катрінка зовсім збилася з пантелику і тільки кліпала очима.
— Хто ж братиме участь у змаганнях? — запитала вона.
— Усі ми, — відповіла Річі. — Ото буде весело! І ти також мусиш, Катрінко!.. А зараз час до школи, побалакаємо про все в перерві опівдні. О, ти обов'язково будеш з нами, адже ж так?
Катрінка не відповіла, але, зробивши граціозний пірует і сміючися, кинула кокетливо — "Чуєте? Це вже останній дзвінок! Доганяйте мене!" — і помчала як стріла до школи, що стояла за півмилі від них на березі каналу.
Усі стрепенулися і на її заклик кинулися безладною юрбою за нею навздогін; але даремне намагалися вони впіймати яснозору дівчинку із золотими кучерями, що маяли на сонці; вона легко мчала вперед, раз у раз оглядаючись і весело сміючися, а очі їй сяяли з тріумфу.
Чарівна Катрінка! Від неї так і пашить молодістю й здоров'ям! Уся вона — втілене життя, радість і рух!
Нема нічого дивного, що твій привабливий образ, який завжди лине вперед, промайнув у нічних привиддях одного хлопчика цієї ночі! Нема нічого дивного, що йому видалася найчорнішою та година, коли через багато років ти полинула від нього назавжди.
РОЗДІЛ IV
Ганс та Гретель знаходять друга
Опівдні, під час перерви, наші молоді друзі сипнули разом із школи, щоб потренуватися годинку на каналі.
Вони каталися лише кілька хвилин, коли це раптом Карл Сгуммель глузливо мовив, звертаючись до Гільди:
— Глянь-но туди… яка ловкенька паронька з'явилася он там, на льоду! Ну та й голодранці ж! А ковзани, ковзани які, — глянь! їх, напевне, подарував їм сам король.
— Я бачу тільки, що це дуже завзяті діти, — відповіла Гільда м'яко. — їм, мабуть, нелегко було, вивчитися бігати на таких недоладних оцупках. Адже ж вони дуже бідні селяни, знаєш. Хлопець, мабуть, змайстрував собі ті ковзани сам.
Карл трохи зніяковів.
— Завзяті, кажеш… Можливо… Що ж до їхнього ковзання, то подивись, як вони бігають… тільки-но рушать вперед, як відразу вже й спотикаються… Я гадаю — їм слід бігати на ковзанах під музику тієї п'єси staccato[7], що ти її вчила.
Гільда весело розсміялася й відбігла від нього. Догнавши невеличку зграйку своїх товаришів, вона промчала повз них і зупинилася коло Гретель, яка жадібними очима стежила за спортивними розвагами школярів.
— Як тебе звуть, дівчинко?
— Гретель, юфроу,[8]— відповіло дівчатко несміливо, — адже ж Гільда переважала її і родом, і багатством, хоч вони й були майже однолітки. — А мого брата звуть Ганс.
— Ганс — дужий хлопець! — промовила Гільда весело. — Він, здається, зовсім не відчуває холоду, — можна подумати, що всередині в нього є тепла грубка; а ти, мабуть, добре змерзла. Тобі слід було б одягатися дещо тепліше, малятко.
Гретель, якій більше нічого було вдягти, силувано засміялася, відповідаючи:
— Я зовсім не така маленька. Мені вже минуло дванадцять років.
— О, прошу пробачення. А мені, бач, майже чотирнадцять років, але я виросла така велика для свого віку, що всі інші дівчатка видаються мені маленькими, а втім, то пусте. Може, ти в мої роки будеш іще вища за мене; але для того треба вдягатися тепліше: якщо дівчатка тремтять з холоду — вони погано ростуть.
Ганс спалахнув, помітивши, що очі в Гретель сповнилися сліз.
— Моя сестра не скаржилася на холод; проте сьогодні й справді великий мороз… — і він сумно глянув на Гретель.
— Нічого, — сказала Гретель, — мені часто буває тепло, навіть жарко, коли я бігаю на ковзанах. Ви дуже добрі, юфроу, дякую вам за турботу.
— Ні, ні…— відказала Гільда, дуже невlоволена з себе. — Я нерозважлива, жорстока… але я не мислила лихого. Я тільки хтіла спитати в тебе… я гадала… якщо… — і тут Гільда запнулася остаточно, й замовкла, зовсім зніяковівши перед цими бідно зодягненими дітьми, що тримали себе просто і з гідністю; а вона ж так хотіла стати їм у пригоді!
— В чому ж річ, юфроу? — скрикнув Ганс жваво. — Чи не можу я зробити вам якої послуги?.. Може, щось…
— О ні, ні! — розсміялася Гільда, заспокоївшись. — Я тільки хтіла побалакати з вами про великі змагання. Хочете взяти в них участь? Ви обоє добре бігаєте на ковзанах, а змагатися вільно всім. Кожен може зголоситися і здобути приз.
Гретель сумно глянула на Ганса, який, скинувши шапку, відповів шанобливо:
— Ах, юфроу, коли б нам навіть дозволили брати участь у змаганнях, ми дуже швидко лишилися б позад усіх. Наші ковзани зроблено з міцного дерева, як бачите, — додав він, підіймаючи трохи ногу, — але вони скоро відволожуються, перестають ковзати, ми спотикаємось і часто падаємо.
Очі в Гретель лукаво заблищали: вона мимоволі згадала, як Гансові не пощастило цього ранку, але відразу ж почервоніла й несміливо сказала стиха: