Бідне дівчатко зовсім змучилося за останні чотири дні, пораючися в господі та коло батька. Увесь цей час Гретель була для матері слухняна маленька служниця: вона потішала й підбадьорювала сердешну самітну жінку, вдень допомагаючи їй у всьому, а протягом довгих ночей доглядаючи разом із нею свого непритомного батька. Гретель розуміла, що саме в цю хвилину в їхній господі відбувається щось жахливе і таємниче — таке жахливе і таємниче, що навіть лагідний, добрий Ганс не зважився нічого розповісти їй та пояснити.
Потім нові думки зринули Гретель у голові. Чому Ганс нічогісінько не сказав їй? Сором йому! Адже ж ідеться й про її батька!.. Вона вже не дитина. Хіба ж не вона вирвала якось гострого ножа з батькових рук?.. І ще зовсім недавно, тієї жахливої ночі, саме вона примусила батька випустити матір, тим часом як Ганс, хоч він і більший і дужчий, нічим не зміг їй допомогти. То чому ж із нею поводяться так, наче вона ні до чого незугарна? Знову затихло… О, яка страшна тиша… і який холод, який лютий холод! Коли б хоч Анні Боуман не подалася до Амстердама, а лишилася вдома, — було б не так тоскно… Як холодно в ноги… Що це?.. Знову стогін… Чи то ж не від нього здається їй, наче вона пливе у повітрі?
Ні, так негаразд… Мати кожної хвилини може потребувати її допомоги!
Насилу підвівшись, Гретель сіла, протерла очі й здивувалася — здивувалась, що небо таке ясне та синє, здивувалася з того, що так тихо в їхній хатинці, а найбільше здивувалася вона зі сміху, який то дужчав, то завмирав у далині.
Минув короткий час, і вона знову впала на замерзлу землю; розмаїті думки завихорилися, закрутилися у неї в голові, — все переплуталось…
Які дивні губи в того меестера!.. Що то шелестить у лелечому гнізді на дасі, немов те гніздо щось шепоче до неї? А які блискучі ножі були в шкіряному футлярі… Мабуть, і срібним ковзанам так не заблискотіти!.. Коли б вона була вбралася в свою нову кофтину, вона б так не тремтіла…
яка ж та нова кофтина ловкенька… Зроду в неї нічого кращого не було… Так-так, її татко нездужає… Бог беріг її татка до цього часу… Він і тепер збереже його, аби тільки ті двоє пішли собі геть… Ах, он вони, оті меестери!.. Вони опинилися зараз на дасі… дряпаються на самісінький вершечок… Ні… то мама й Ганс… чи то лелеки… Так темно, що нічого не розбереш… А горбочок колихається та гойдається так дивно… Як любо співають пташки!.. Це, мабуть, зимові пташки, — адже ж холодне повітря аж роїться крижинками… Тут не одна пташка… тут їх щонайменше двадцять… О, послухайте їх співів, мамочко!.. Розбуркайте мене, мамо, перед змаганнями… я так стомилася все плакати й плакати…
Раптом чиясь тверда рука лягла їй на плече.
— Вставай, дівчинко! — скрикнув лагідний голос. — Так не можна! Якщо лежатимеш тут — замерзнеш.
Гретель повільно підвела голову. Вона ще не зовсім отямилася й через те анітрохи не здивувалася, побачивши, що над нею схилилася Гільда ван Глек і дивиться своїми добрими прекрасними очима їй в обличчя. Гретель і раніше багато разів бачила це уві сні.
Але ніколи не снилося їй, що Гільда трястиме її так грубо, що вона підійматиме її силоміць, — ніколи не снилося їй, що вона почує, як Гільда кричить:
— Гретель! Гретель Брінкер! Прокинься-бо!
Все це було наяву. Гретель звела очі. Так, мила, приваблива панночка дійсно трясла, терла, мало її не била. Напевне, все це сон… Ні-ні, ось і хатинка… і лелече гніздо на дасі… і меестерова карета біля каналу… Тепер Гретель бачила все зовсім виразно. Руки їй ломило, ноги тремтіли… Гільда примусила її трошки пройтися.
Нарешті Гретель очумалася майже зовсім.
— Я заснула, — засоромлено промимрила вона, обома руками протираючи очі.
— Саме так, ти заснула, і заснула занадто міцно, — всміхаючись відповіла Гільда, в якої аж губи побіліли з переляку. — В кожному разі, тобі зараз краще… Зіпрись на мене, Гретель, — отак… Ворушись, рухайся; це тебе зігріє, а трохи згодом можна погрітися й біля вогню… А тепер ходім, я відведу тебе додому.
— О, ні, ні, ні! Тільки не туди, юфроу!.. Там меестер. Він наказав мені вийти!
Гільда, нічого не знаючи об тім, що сталося в Брінкерів дуже здивувалася, але вирішила тим часом не з'ясовувати справу.
— Добре, Гретель… Тільки постарайся ходити швидше… Я вже давно бачила тебе тут на горбочку; але я думала, що ти бавишся… Отак, отак… добре… Ходи, ходи, не зупиняйся!
Увесь цей час добра дівчинка примушувала Гретель ходити туди й сюди, підтримуючи її однією рукою, а другою силкуючись скинути з себе свою теплу жакетку.
Гретель помітила це й відразу догадалася, навіщо вона те робить.
— О юфроу, юфроу! — скрикнула вона, благаючи. — Будь ласка, й не думайте про це… О! Будь ласка, не скидайте її з себе! Таж я горю, юфроу! Я вся горю, їй-право… Тобто не те, що горю, але мені всеньке тіло наче коле шпильками та голками… О юфроу, будь ласка, не роздягайтеся!
Бідолашна дівчинка була така збентежена, що Гільда похопилася заспокоїти її:
— Добре, Гретель, хай буде так. А ти жвавіше рухайся… отак. Бач, — щоки в тебе вже й порожевішали… розквітли, мов справжні троянди! Я гадаю, що тепер меестер дозволить тобі увійти… Напевне дозволить… Хіба твій батько так дуже слабує?
— Ах, юфроу, — скрикнула Гретель і знову тяжко заплакала, — він, здається, вмирає! Там зараз два меестери в нього, а мама сьогодні майже ввесь час мовчить… Чуєте, як він стогне, юфроу? — додала вона, знову охоплена жахом. — Щось так гуде в повітрі, що я погано чую… Може, тато помер! О, хоч би він застогнав, щоб я почула його голос!
Гільда прислухалася. Хатинка Брінкерів була близенько, але там панувала тиша, — не чути було ні звуку.
Щось говорило їй, що Гретель каже правду. Вона підбігла до вікна.
— Ви нічого не побачите звідти, панночко, — ридма ридала маленька Гретель, — мама заслонила вікно зсередини проолієним папером. Подивіться, будь ласка, крізь друге вікно, що виходить на південь; там папір прорвався й можна роздивитися, що робиться в хаті.
Стурбована Гільда кинулася за ріг хатини, над яким звисала низька обшарпана очеретяна стріха, але…
Але раптом вона зупинилась.
"Незручно мені зазирати в чужі вікна", — подумала вона. Потім тихенько покликала Гретель і шепнула їй: