— В такому разі, — впав у слово Пітер, — ми мусимо вислухати найслабкішого в команді, а не найміцнішого.
Хоч капітанові принципи й були цілком вірні, але слова його припали не до смаку самолюбному мастеру Лудвігові; знизавши плечима, той відказав:
— А хто ж серед нас слабкий? Вже ж не я, звичайно… Але вітер міцніший за кожного з нас. Я сподіваюсь, ви зробите ласку і визнаєте цей немалозначний факт.
— Ха-ха-ха! зареготав ван Моунен, ледве тримаючись на ногах. — То вірно.
Нараз флюгери, сіпонувшись, несамовито залопотіли, щось один одному протелеграфували, і в одну мить над нашими хлопцями здійнявся вихор. Він мало не звалив із ніг міцногрудого Карла; він трохи не задушив Якоба, а Лудвіга просто беркицьнув на кригу.
— Це остаточно вирішує питання! — закричав Пітер. — Скидайте ковзани! Підемо у Вооргоут.
У Вооргоуті вони надибали маленьку корчму з великим двором. Двір був добре вимощений цеглою і, що багато краще, там мався повний набір кеглів, — таким чином, наші хлопці хутко обернули свою непередбачену й прикру затримку на веселу розвагу. Вітер дошкуляв навіть і в цьому затишному місці, але тепер вони твердо стояли на ногах і не звертали на нього ніякісінької уваги.
Спочатку — добрий обід, потім — гра. Маючи до своїх послуг кеглі завдовжки як їхні руки, кулі завбільшки як їхні голови та вільний простір ярдів шістдесят завдовжки, щоб ті кулі катати, — недивно, що хлопчики, сповнені вщерть молодої сили, були дуже вдоволені.
Тієї ночі капітан Пітер та його товариші спали міцним сном. Ніякий грабіжник не прокрадався до них, щоб їм той сон перебити; а що їх розмістили по різних кімнатах, то другого ранку їм навіть не пощастило влаштувати веселий бій, тобто, — поперекидатися подушками.
А скільки вони з'їли за сніданком! Аж господар жахнувся. Запитавши в них, звідки вони родом, він вирішив, що людність Брука морить голодом своїх дітей. Яка ганьба! "Морити голодом, та ще й таких приємних юнаків!"
На щастя, вітер, нарешті, знемігся й сам поклався спати у величезній морській колисці поза дюнами. В повітрі пахло снігом: ось-ось почне падати… А втім, година стояла хороша.
То було дитячою забавкою для наших хлопців — добігти до Лейдена після такого прекрасного відпочинку. В Лейдені вони зупинилися на хвильку, бо Пітерові треба було зайти до заїзду "З.олотий Орел". Потому він покинув місто з легким серцем: доктор Букман побував у заїзді, почитав листа, що містив у собі Гансове прохання, й подався до Брука.
— Я не можу гаразд сказати, чи то саме ваш лист спричинився до того, що він поїхав так хутко… — поясняв господар заїзду. — Якась пані в Бруці занедужала раптово і спішно прислала по лікаря.
Пітер зблід:
— Як її прізвище? — запитав він.
— Та, бачите, в одне вухо вскочило, а в друге вискочило… Ну, що ти вдієш, забув! А бодай би їх чума подушила, отих людей, що бачити не можуть, коли який подорожній зупиняється в зручному заїзді, — муляє їм очі! Незчуєшся, як його вже й вицупили — і сліду нема!
— Ви сказали, що дама живе в Бруці?
— Атож! — кинув досить грубо господар. — Вам іще чогось треба, молодий паничу?
— Ні, господарю… За винятком того, що мені й товаришам моїм хотілося б попоїсти у вас чогось та випити гарячої кави.
— Ага… — відповів господар, тепер уже дуже чемно. — Звичайно, ви можете в мене попоїсти, і кави випити, та ще й такої, що кращої за неї в цілім Лейдені немає. Ідіть-но до печі, панове… так-так-так, —я пригадую… то була вдова… з Роттердама, — здається, так вони сказали… Вона гостює в якогось ван Ступеля, якщо не помиляюсь.
— Ах! — сказав Пітер, якому неначе камінь із серця скотився. — Вони живуть у білім будинку коло Сглоссенського вітряка… Отже, мінгеере, принесіть нам кави, коли ласка ваша!
"Який же я дурень! — думав він, коли команда вийшла з "Золотого Орла". — Адже ж я був чомусь переконаний, що то моя мати… А втім, вона, мабуть, теж чиясь мати, ота бідолашна жінка. Хто б то міг бути, цікавий я знати?"
Того дня було мало людей на каналі між Лейденом та Гаарлемом. Але, коли хлопчики наблизилися до Амстердама, вони знову опинилися в самісінькому центрі великої юрби, що рухалася по всіх напрямах. На каналі, вперше за цю зиму почав працювати великий криголам (айсбреекер)[28], а проте для ковзалів лишалося ще багато вільного місця.
— Тричі "ура" на честь рідної домівки! — гукнув ван Моунен, коли в далині замаячіли обриси величезного Західного доку (Вестлейк Док).
— Ура! Ура! — закричали всі, як один. — Ура! Ура!
Ці урочисті вигуки "ура" були тут новиною. Цей звичай вивіз із Англії Ламберт ван Моунен. Хлопці завжди кричали "ура" на англійський манір; їм це так подобалося, що вони зчиняли гвалт при першій-ліпшій нагоді, лякаючи й обурюючи своїх земляків, що так полюбляють тишу та спокій.
Саме тому їхнє прибуття до Амстердама зчинило цілу сенсацію, особливо серед маленьких хлопчаків на верфі.
Наші хлопці перейшли Ай. Тепер вони опинилися на Брукському каналі.
В першу чергу підійшли до Ламбертової домівки.
— Прощавайте, хлопці! — крикнув він, залишаючи їх. — Ми зробили таку веселу подорож, якої зроду ще ніхто в Голландії не робив!
— Атож, твоя правда. Прощавай, ван Моунене! — відповіли хлопчики.
— До побачення!
— Не забудь, ван Моунене, що навчання в школі починається завтра! — гукнув до нього Пітер.
— Я знаю це. Вакації наші скінчилися. До побачення ще раз!
— До побачення!
Брук був уже близько. Які приємні зустрічі почалися відразу! Катрінка була на каналі! Карл аж нетямився з радощів. І Гільда була тут! Пітер ту ж мить цілком забув за втому. І Річі була тут! Лудвіг та Якоб мало не збили один одного з ніг, так-бо поспішалися стиснути їй руку.
Голландські дівчатка мають добропристойну вдачу й поводяться спокійно; а проте в них дуже веселі очі. Який час, дивлячися на них, важко було вирішити, котра зараз найщасливіша — Гільда, Річі чи Катрінка.
Анні Боуман була теж на каналі і в своєму чепурному селянському костюмі мала ще кращий вигляд, ніж усі інші дівчатка. Але вона трималася осторонь компанії Річі; і на обличчі їй застиг не дуже щасливий вираз.
Того, кого їй хотілося бачити — не було серед хлопців, що повернулися щойно додому. Та його й взагалі не було на каналі. Анні не поверталася до Брука ще від передодня свята Ніколаса, бо останнім часом гостювала в своєї слабої бабуні в Амстердамі; але зараз дістала коротку "хвилинку відпочинку", як висловилася її бабуня, за те, що вона, — дарма, що маленька, — день і ніч дбайливо ходила коло слабої, віддано її доглядаючи.