"Я знаю, — відповів Гендель спокійно, — і саме через те мені довелося брати деякі ноти кінчиком мого носа…" Сто чортів! Ти уявляєш собі, як отой старий органіст, мабуть, вилупив очі!
— Га? Що? — згукнув, кинувшись, Якоб, коли жвавий Пітерів голос раптом замовк.
— То ти мене й не слухав зовсім?.. Ах ти ж, лобуряко!.. — обурився Пітер.
— О, так… ні… тобто… річ у тім… я слухав тебе спершу… Зараз я вже не сплю… але перед цим… очевидячки, я йшов поруч тебе у півсні, — промимрив затинаючись Якоб із таким сторопілим та зніяковілим виразом обличчя, що Пітер весело розреготався.
РОЗДІЛ XVII
Людина з чотирма головами
Повиходивши з церкви, хлопці зупинилися поблизу, на великому базарному майдані, щоб оглянути бронзову статую Лоуренса Янзоона Костера, що його голландці вважають за винахідника друкарства. Це заперечують ті, хто приписує ту заслугу Йоганнесові Гутенбергові з Майнца; багато хто твердить навіть, що Фауст, слуга Костерів, украв дерев'яні шрифти свого господаря на свят-вечір, коли той був у церкві, а сам утік із своєю здобиччю та секретом того винаходу до Майнца. Костер був родом з Гаарлема, і голландці, звичайно, прагнуть надати першенство цього винаходу своєму славнозвісному землякові. В кожному разі, першу книжку, що він її надрукував, місто зберігає у срібній скриньці, загорненою в шовк, і показують її, як найкоштовнішу реліквію, вживаючи величезних застережних заходів проти будь-яких несподіванок.
Розповідають, що думка про друкування книг впала Костерові в голову саме тоді, коли він одного разу викарбував своє ім'я на корі дерева і притиснув потому аркуш паперу до викарбуваних літер.
Певна річ, Ламберт та його англійський друг багато розмовляли на цю тему. Вони навіть гаряче посперечалися за інший винахід. Ламберт заявив, що мікроскоп і телескоп подарували світові Метіус та Янсен, обоє голландці; а Бен не менш уперто боронив свою думку, твердячи, що Роджер Бекон, англійський монах, який жив у тринадцятому сторіччі, "написав якнайдетальніше про ті речі, добродію, бездоганно й точно описавши і мікроскопи, і телескопи задовго перед тим, як оті двоє голландців народилися".
На одному тільки обоє хлопчиків погодилися, — а саме, що найкращий спосіб майстерно солити оселедці на схов винайшов голландець Вільгельм Беклес, та що Голландія справедливо робить, шануючи його, як національного благодійника, бо за свій добробут та становище Голландія великою мірою має дякувати своєму оселедцевому промислові.
— Дивна річ, — сказав Бен, — яка незчисленна сила тієї риби водиться в морі! Я не знаю, як тут, але побіля берегів Англії, коло Ярмута, оселедці ходять табунами від шести до семи футів завтовшки.
— Їх таки й справді сила-силенна, — відказав Ламберт. — А знаєш англійське слово "herring" — оселедець — походить від німецького "Heer" — військо; так названо цю рибу через те, що вона ходить величезними юрмами.
Трохи згодом, проходячи повз якусь шевську майстерню, Бен скрикнув:
— Стійте! Глянь, Ламберте, над крамничкою шевця написано прізвище одного з твоїх найвидатніших співвітчизників! Бургаав… Якби шевця звали Герман Бургаав, а не Гендрік, їх можна було б сплутати.
Ламберт наморщив брови, відповідаючи:
— Бургаав… Бургаав… — намагався він пригадати. — Я добре знаю це ім'я; пригадую, що народився він у 1668 році, але решту забув… все вилетіло мені з голови, — таку-бо маю коротку пам'ять… Було, бач, стільки славнозвісних голландців, що запам'ятати їх просто неможливо. Хто він такий? Чи то не про нього покотилася була чутка, що він має дві голови? Чи, може, він був славний мандрівець, як Марко Поло?
— Він мав чотири голови! — відповів Бен, сміючися. — Він був славнозвісний лікар, природознавець, ботанік та хімік. Зараз він захопив усю мою увагу, бо місяць тому я прочитав його життєпис.
— Ну, то розкажи ж мерщій, — кинув Ламберт, — тільки біжімо швидше, а ні, то ми впустимо з очей наших хлопців.
— Гаразд, — мовив Бен, прискорюючи кроки й з величезною цікавістю спостерігаючи все, що відбувалося на людній вулиці. — Той доктор Бургаав був великий анспевкер.
— Великий що? — на ввесь голос крикнув Ламберт.
— О, прошу пробачення… Я думав про того чоловіка, що ми його зустріли, про того, у трикутному капелюсі. Адже ж він анспевкер, чи не так?
— Так. Він аанспреекер — якщо ти саме це маєш на думці. Ти невірно вимовляєш це слово. Але що спільного має з тим чоловіком твій улюблений герой із чотирма головами?
— Отже, я хотів сказати, що докторові Бургааву було тільки шістнадцять років, коли він втратив своїх батьків; він нічого не мав: ні грошей, ні освіти, ані друзів.
— Чудовий початок! — вкинув йому слово Ламберт.
— Не перебивай. Він був бідний, самотній сирота в шістнадцять років; але він був такий завзятий працьовитий, так уперто простував до своєї мети, вивчаючи різні науки, що проклав собі дорогу і з часом став один з найвидатніших учених людей в Європі. Всі його… А це що таке?
— Де? Про що ти говориш?
— Он, отам, якийсь папірець на тих дверях. Хіба ж ти не бачиш? Його читають два-три чоловіки; я вже помітив кілька таких аркушиків, відколи я тут.
— О, то просто бюлетень про стан здоров'я якоїсь людини. В цьому будинкові хтось заслаб, і, щоб провідачі не турбували недужого, раз у раз стукаючи в двері, родичі пишуть, як він себе почуває, і вивішують ці відомості, як плакат, на вхідних дверях, інформуючи друзів, що приходять довідатися про його здоров'я… Дуже розумний звичай, безперечно. В ньому немає нічого дивного, на мою думку… Ну, то кажи ж далі, будь ласка… Ти сказав "всі його"… і не договорив.
— Я хотів сказати, — почав спочатку Бен, — що всі його… всі його… Та й кумедно ж тут убираються! Далебі — кумедно! Поглянь на отих чоловіків та жінок у капелюхах, що такі схожі на цукрові голови, і он на тамту жінку, що біжить попереду нас: її солом'яний капелюх дуже скидається на лопатку — на потилиці він звужується й кінчається гостряком. От потіха! От сміха! Правда ж? А її величезні дерев'яні черевики… Оце-то красуня.
— О, то все люди з глибокої провінції, — сказав Ламберт досить нетерпляче. — Знаєш що? Або дай старому Бургаавові спокій, або заплющ свої очі…