Карл був надто подібний до Річі, — в них обох були майже однакові вдачі, — щоб вона могла серйозно його заполонити, а може, він трохи боявся "хмар"… Йому, потайному й похмурому юнакові, який завжди поводився, на думку Річі, надто вже серйозно, звичайно, більше подобалася жвава й весела Катрінка, що її наче було створено з сили-силенної гомінких дзвоників. Вона була кокетка за свого немовлячого віку, кокетка за своїх дитячих літ, кокетка й тепер, коли вчилася в школі. Не маючи нічого лихого на думці, Катріна кокетувала із своїм навчанням, із своїми обов'язками, навіть із своїми маленькими прикростями. їм не пощастить узяти над нею гору, — е ні, то вже зась! Вона кокетувала з своєю матір'ю, з своїм коханим ягнятком, із своїм манесеньким братиком, навіть із своїми власними золотими кучерями, коли відкидала їх назад з удаваним презирством. Усім вона подобалась, але хто міг її покохати? Вона ні до чого не ставилася серйозно. Миле личко, миле серденько, милі манери — все те приваблює тільки на годину. Бідна щаслива Катрінка! Усі подібні до неї дзеленькають, дзеленькають так весело за своїх юних днів; але життя не від того, щоб пококетувати з ними в свою чергу й порушити лад їхніх ніжних дзвоників або примусити їх один по одному замовкнуть!
Як відрізнялися рідні домівки тих трьох дівчаток від похиленої, ветхої халупи, що в ній жила Гретель!
Річі мешкала в красивому домі близько Амстердама; в тому домі у різьблених буфетах було наставлено безліч срібних та золотих сервізів, а чудові шовкові гобелени звисали там від стелі аж до підлоги.
Батькові Гільди належав найбільший будинок у місті Брук, його блискучим дахом з відполірованої черепиці та обшальованим фасадом, що його було помальовано різноманітними яскравими барвами, милувалася й захоплювалася вся околиця.
Батько Катрінки мав чудовий маєток за милю від Брука, і його будинок був найкращий за всі голландські заміські будинки. Садок там було розплановано так акуратно, так було розбито його доріжками на окремі рівненькі ділянки, що птицям могло б здаватися, ніби перед ними лежить величезна вже розв'язана китайська головоломка. Але влітку садок той був дуже хороший: квіти намагалися на всі лади прикрасити свої тісні оселі, і, коли садівник не стежив за ними, вони палали й шаріли, і нахилялися, і обвивали одне одне так чарівливо, як тільки можна собі уявити. А яка там була тюльпанова грядка! Навіть королева фей зроду не шукала б кращого палацу задля своїх двірськйх учт! Проте Катрінка більш за все любила грядку з рожевими та білими гіацинтами. Їй подобалися їхня свіжість та аромат! її тішило безжурне похитування їхніх дзвоників на легесенькому вітрі!
Карл і мав рацію і не мав її, коли сказав, що Катрінка й Річі лютують на саму думку про те, що селянка Гретель братиме участь у ковзанярських перегонах. Він чув, як Річі якось заявила, що то "сором, ганьба, — просто жах!", а це і англійською і голландською мовою — найсильніший вираз, що його має право вжити обурена дівчинка; і Карл бачив також, що Катрінка хитнула при тому своєю гарненькою голівкою, і чув, як вона ніжно повторила: "Ганьба, — просто жах!", наслідуючи голос Річі, скільки може теленькання дзвоників, наслідувати голос, сповнений справжнього лютого гніву. Цього Карлові було цілком досить, йому й на думку не спало, що, коли б Гільда, а не Річі, перша заговорила з Катрінкою про Гретель то дзвоники однаково охоче задзеленчали б у відповідь, і теленькання їхнє покотилося б луною, вторуючи словам Гільди. Катрінка тоді, напевне, сказала б: "Ну, звичайно, нехай приєднується до нас…" — та й побігла б собі, відразу ж викинувши усе те з голови. Але тепер Катрінка з милим запалом заявила, що то ганьба, коли якесь дівчисько, що пасе гуси, оте нікчемне дівчисько Гретель зіпсує змагання.
Річі, що була багата й вельми впливова (в шкільному житті, звичайно), мала й інших прибічників, окрім Катрінки, які поділяли її думку, бо й самі були або надто безтурботні, або надто великі боягузи, щоб думати самостійно.
Бідна маленька Гретель! Зараз у її рідній домівці було дуже похмуро і сумно. Рафф Брінкер стогнав на своїй твердій постелі, а його фроу, забувши й пробачивши все, змочувала йому водою чоло та губи і плакала, благаючи бога, щоб Рафф не помер. Ганс, як ми вже знаємо, подався у розпачі до Лейдена шукати доктора Букмана і, якщо пощастить, ублагати того якнайскоріше навідати хворого батька. Гретель, хоч серце їй і стискалося від горя та страху, сяк-так господарювала: підмела нерівну цегляну підлогу, принесла торфу, розпалила невеличкий вогонь у каміні та розтопила лід задля материної потреби. Упоравшись, вона сіла на маленького ослінчика біля батькового ліжка й почала просити свою матір, щоб та лягла й хоч трошечки поспала.
— Ви так втомилися! — шепотіла вона. — Адже ж ви цієї ночі й на хвилинку не стулили очей від тої страшної години. Гляньте, яку чудову постелю я вам приготувала! Я поклала он у кутку, на лозовому ліжкові все, що тільки знайшлося в нас м'якого, щоб моїй матусі було зручно спати. Ось ваша кофта. Скиньте цю гарну сукню і дайте її мені; ви побачите, як дбайливо я згорну її та заховаю у велику скриню, — поки ви заснете, я вже й упораюсь.
Матуся Брінкер похитала головою, не відриваючи очей від чоловікового обличчя.
— Я догляну батька, мамо, — умовляла Гретель, — і розбуркаю вас, тільки-но він поворухнеться. Ви такі бліді, мамочко, а очі у вас зовсім червоні… Мамо, мамочко, прошу вас, ну ляжте!
Але дівчинка просила надаремне: матуся Брінкер не схотіла покинути свій пост.
Гретель тривожно глянула на неї й замислилась: чи дуже погано чинить вона, люблячи батька й матір неоднаково?.. Адже ж вона розуміла, — так, добре розуміла, — що батька вона тільки боїться, а тим часом до матері горнеться з гарячою любов'ю, мало не з обожуванням.
"Ганс дуже любить батька, — думала вона, — а чому ж то я не можу так його любити? А проте я ж плакала тоді, коли місяць тому він ухопив ножа й порізав собі руку, аж кров йому бризнула!.. І тепер, коли він стогне, мені так шкода його, страшенно шкода! Може, я все ж люблю його і не таке вже я погане, лихе дівчисько, як мені здається?.. Так, я люблю бідного татка… майже як Ганс… не зовсім так, бо боюсь… а Ганс сильніший і не боїться його… Ох, невже ж він ніколи, ніколи не перестане стогнати? Бідна мама, яка ж бо вона терпляча! Адже ж вона ніколи не жалкує, як жалкую я, за тими грішми, що зникли так таємниче… Якби батько міг хоч на хвилиноньку розплющити очі й подивитися на нас, як дивиться Ганс, і сказати нам, куди поділися мамині гульдени, я нічого іншого й не бажала б… Ні, бажала б… Я не хочу, щоб бідний татко помер, щоб він увесь посинів та захолонув, як маленька сестричка Анні Боуман… Я знаю, що не хочу… Боже, я не хочу, щоб татко помер!"