— Слухайте-но, хлопці! Тепер саме час поснідати, — сказав він, коли вони підійшли до однієї кав'ярні на головній вулиці. — Нам треба попоїсти чогось істотнішого, ніж пряники тієї гарненької дівчини… — і капітан устромив руки в кишені, немов бажаючи цим сказати: "Грошей тут доволі, — вистачить нагодувати цілу армію!"
— Гляньте! — скрикнув Ламберт. — Що таке? Що йому сталося?
Пополотнілий Пітер, витріщивши очі, ляскав себе розгублено — то по грудях, то по боках. Він скидався на людину, що раптом збожеволіла.
— Він занедужав! — скрикнув і собі Бен.
— Ні, він щось загубив, — сказав Карл.
Пітер, широко розкривши рота, задихаючись,, ледве вимовив:
— Гаманець!.. З усіма нашими грішми… зник!
На одну мить усі завмерли, вражені, немов закаменіли.
Карл перший перервав мовчанку, скрикнувши сердито:
— Яке безглуздя доручити всі гроші одній людині. Я казав це ще тоді, з самого початку. Пошукай гаманця в другій кишені.
— Я вже шукав… його там немає…
— Розстебни нижню куртку…
Пітер машинально скорився. Він навіть скинув шапку й труснув її, заглянувши всередину, а потім у розпачі почав нишпорити по всіх своїх кишенях.
— Немає гаманця, хлопці! Нема його! — промовив він нарешті безнадійним тоном. — Немає тепер ні сніданку для нас, ні обіду… Що ж робити? Ми не можемо йти далі без грошей. Коли б ми були в Амстердамі, я роздобув би грошей, скільки треба, але в Гаарлемі у мене немає жодної людини, що дала б мені бодай хоч один стайвер. Може, хто з вас знає тут когось, хто міг би позичити нам кілька гульденів?
Хлопчики похмуро ззирнулися поміж собою. Потім щось подібне до усмішки оббігло все коло, але, докотившись до Карла, перетворилося в похмуру гримасу.
— Ет, це все ні до чого! — промовив той сердито. — Я знаю тут кілька чоловіка, — всі багаті люди, але батько відшмагає мене немилосердно, якщо я позичу в кого-небудь бодай хоч злиденного мідяка. Він загадав написати над ворітьми нашого літнього будинку: "Чесна людина не має потреби позичати гроші".
— Гм! — відгукнувся Пітер, не вельми захоплюючись подібним висловом під ту хвилину.
Хлопчики раптом відчули, що їсти їм хочеться — аж шкура болить!
— То моя помилка, — сказав Якоб англійською мовою, звертаючись покаянним тоном до Бена. — Я перший сказав, щоб усі хлопці поклали свої гаманці в гроші ван Гольпа… тобто свої гроші…
— Дурниці, Якобе! Адже ж ти хотів зробити якнайкраще!
Бен кинув це таким бадьорим, веселим тоном, що обом ван Гольпам та Карлові спало разом на думку: мабуть-таки Бен добрав якого способу, щоб вирятувати їх негайно з напасті.
— Що? Що? Скажи нам, ван Моунене, що він говорить! — закричали вони.
— Він каже, що Якоб не помилився, — Якоб, мовляв, не винен, що гроші загублено… Він хотів зробити якнайкраще, коли запропонував ван Гольпові взяти всі наші гроші й покласти їх до свого гаманця.
— Та й усе? — промовив Лудвіг похмуро. — Не варт було так довго базікати, щоб сказати тільки це. — А скільки ми загубили грошей?
— Та хіба ж ти забув? — відповів Пітер. — Кожен з нас вніс по десять гульденів. У гаманці було рівно шістдесят гульденів… Ах, я сам — просто дурень, найбільший дурень у світі, — дурний як пень, як колода, як ступа! Навіть маленький Сгіммельпеннінк і той був би для вас кращий капітан, ніж я. Я ладен відлупцювати сам себе за те, що вчинив вам таку прикрість!
— То й відлупцюй! — буркнув Карл. — Фу! — додав він. — Усі ми знаємо, що сталася лиха пригода, — але хіба нам од того легше? Ми мусимо добути грошей, ван Гольпе… Навіть, коли б тобі довелося продати твого чудового годинника…
— Що-о?! Продати материн дарунок? Продати годинника, що вона подарувала мені в день народження? Ніколи! Я продам мою куртку, мою шапку, а годинника — зроду!
— Годі, годі! — добродушно озвався Якоб. —Навіщо так хвилюватися? Далебі, справа того не варта! Вернімося додому, а за день чи два знову вирушимо в дорогу.
— Ха! Ти, може, й одержиш десять гульденів іще раз, — сказав Карл, — але в наших кишенях не швидко забряжчать такі гроші. Якщо ми повернемося додому, ми й зостанемося вдома, — будь певний!
Наш капітан, що його добродушна вдана дозволяла йому терпляче все вислухати, раптом обурився.
— Ти гадаєш, що я допущу, щоб ви потерпіли від моєї дурної недбалості? — скрикнув він. — У мене вдома, у вогнетривкій скриньці лежить не шістдесят гульденів, а втроє більше!
— О, пробач, будь ласка! — кинув Карл хапливо і додав ще більш похмурим тоном. — Ну що ж, — немає ради!.. Нічого іншого не лишається нам, як вертатися додому з порожнім шлунком, — така моя думка!
— А моя думка не така, і мій план багато кращий, — сказав капітан.
— Який? — закричали всі хлопці.
— А он який, — терпеливо знесімо і втому, і голод, і вертаймося назад весело й бадьоро, як справжні мужчини, — промовив Пітер; і він здався хлопцям таким сміливим і красивим, коли вони глянули на його чисте лице та ясні блакитні очі, що всі заразилися його бадьорістю.
— Ура! Хай живе капітан! — закричали хлопці у захваті.
— А тепер, хлоп'ята, уявім собі, що немає на світі місця, кращого за наш Брук, і що ми маємо прибути туди за дві години! Згода?
— Згода! — крикнули всі й кинулися бігти до каналу.
— Одягайте ковзани!.. Готові? Стривай, Якобе, — дозволь, я тобі допоможу. Ну! Раз, два, три, — вперед!
І коли хлопчики покидали за даним сигналом Гаарлем, обличчя у всіх були майже такі ж веселі, як і півгодини тому, коли вони входили в місто із капітаном Пітером на чолі.
РОЗДІЛ XVI
Ганс
— Грім і блискавка! — скрикнув Карл сердито, перш ніж команда встигла відбігти на двадцять ярдів від міської брами. — Он знову біжить на своїх оцупках отой голодранець у полатаних штанях. Той пролаза вештається всюди, бодай він запався! Щасливі будемо, — додав він ущипливо, — якщо наш капітан не накаже нам зупинитися, щоб потиснути йому руку.
— Ваш капітан жахлива людина, — мовив Пітер жартівливо, — але то, здається, фальшива тривога, Карле, — я не бачу твого страховиська серед інших ковзанярів… Ага! Ось він! Але що йому сталося, тому хлопцеві?
Бідний Ганс! Він зблід на виду, аж пополотнів. Він мчав уперед, міцно стиснувши губи, мчав, наче у жахливому сні. Саме коли він пробігав повз хлопців, Пітер озвався до нього: