— Знаєте що, хлопці! А давайте не пустимо на змагання отих двох голодранців, що живуть у "ідіотовій хатині". Гільда, мабуть, збожеволіла, коли вимудрувала оту штуку. Катрінка Флак та Річі Корбес просто казяться тільки-но згадають, що їм доведеться змагатися з якимось злиденним дівчиськом; і, як на мене, вони мають рацію. А щодо хлопчиська, то кожен з нас, у кому є хоч краплина мужності, ніколи не припустить і думки про…
— Звичайно! — перебив його Підтер ван Гольп, прикидаючись, немов не зровумів правдивого значення Карлових слів. — А хто ж може брати це під сумнів? Звичайно, що кожен, у кому є хоч краплина мужності, ніколи не припустить і думки про те, щоб відшити від змагання двох добрих ковзанярів тільки тому, що вони бідаки!
Карл, мов скажений, пішов спересердя млинком по кризі…
— Помалу, помалу, добродію! — скрикнув він. — Я вам буду вельми вдячний, якщо ви не говоритимете за інших. Раджу вам удруге до того не братися!
— Ха-ха-ха! — зареготав у захваті маленький Воостенвальберт Сгіммельпеннінк, смакуючи наперед бійку. Він був певен, що як дійде до кулаків, то любий його серцю Пітер натовче дюжину таких зарозумілих хлопчиськів, як оцей Карл.
Але щось у Пітерових очах примусило Карла відвернутися і, щоб зігнати на комусь свою злість, він накинувся на слабшого противника, на Вооста:
— А ти чого скавчиш, щеня? Ах ти ж, кощавий оселедець, куца ти мавпа з довжелезним ім'ям замість хвоста!
Чоловіка із шість, що стояли й каталися поблизу, засміялися й загукали, похваляючи цю хоробру дотепність; і Карл, вважаючи, що він блискуче подолав своїх ворогів, почасти повернув собі добрий гумор. А проте він мудро вирішив відкласти організацію змови проти Ганса та Гретель на той час, коли Пітера не буде.
Саме в цю хвилину Пітерів друг, Якоб Поот, з'явився на каналі. Хлопці не могли ще розглядіти його обличчя, але відразу ж пізнали по фігурі: адже ж на всю околицю не було другого такого гладючого хлопця, як він.
— Еге-ге! Он і товстун суне! — скрикнув Карл. — А з ним іще хтось, тонкий та довгий; якийсь чужий хлопчак.
— Ха-ха-ха! Ці двоє схожі на добру свинячу грудинку, — скрикнув Лудвіг: — прошарок м'яса, прошарок сала!
— То кузен Якоба, англієць, — докинув слово добродій Воост, радіючи, що може перший інформувати всіх присутніх. — То його кузен, англієць. Ох! У нього таке кумедне коротеньке ім'я, — Бен Доббс. Він гостює в них і поїде тільки після великих змагань.
Досі хлопчаки крутилися, вертілися, каталися й витворяли на своїх ковзанах різні хитромудрі штуки, не припиняючи жвавої розмови; але тепер вони замовкли і, незважаючи на різкий, холодний вітер, стояли нерухомо, чекаючи на Якоба Поота та його друга.
— Це мій кузен, хлопці, — сказав Якоб відсапуючись, — Бенджамін Доббс. Він Джон Буль[12] і братиме участь у змаганнях.
Хлопці, як хлопці, — вони враз обліпили новоприбулих. Бенджамін дуже швидко зробив висновок, що голландці, невважаючи на їхнє чудне джеркотіння, дуже порядні хлоп'ята.
Якоб та Бен дістали дозвіл вирушити у довгу подорож на ковзанах — вони надумалися пробігти від Брука аж до Гааги, столиці Голландії, тобто приблизно миль[13] із п'ятдесят.
— Ну, хлопці, — додав Якоб, познайомивши всіх із своїм планом, — хто з вас хоче рушати з нами?
— Я хочу! Я хочу! — закричали збуджено всі хлопці.
— І я теж хочу! — насмілився гукнути маленький Воостенвальберт.
— Ха-ха-ха! — розсміявся Якоб, вхопившись за гладкі боки й трясучи своїми пухкими щоками. — І ти хочеш рушати? Такий куцанчик? Ні, малюк, такі розваги не для тебе! Таж ти ще носиш подушечки!
У Голландії маленькі діти носять на голові під каркасом з китової рогівки та стьожок маленькі подушечки, щоб прим'якшити удар, якщо дітлахи, бува, впадуть. Той день, коли вони перестають їх носити, кладе межу між немовлячим віком та дитинством. Воост уже кілька років тому досяг того високого щабля, і стерпіти образу, що її заподіяв йому Якоб, він не зміг, — то було йому над силу.
— Вважай, що ти говориш! — пікнув він. — Щастя для тебе, якщо ти зможеш колись позбутися своїх власних подушок, — адже ж ти обліплений ними з усіх боків!
— Ха-ха-ха! — розляглися сміхом усі хлопці, крім мастера Доббса, який нічого не зрозумів.
— Ха-ха-ха! — і добродушний Якоб зареготався голосніш за всіх. — Це моє сало… атож… він каже, що я ношу подушки з власного сала! — поясняв він Бенові якоюсь незрозумілою говіркою, котру вважав за англійську мову.
Воостова дотепність припала так до смаку, що всі одноголосно вирішили прийняти хлопця до гурту, якщо його батьки дадуть на те свою згоду.
— На добраніч! — пропищав без краю щасливий малюк і полетів щодуху додому.
— На добраніч!
— Ми можемо спинитися в Гаарлемі, Якобе, щоб показати твоєму кузенові великий орган, — озвався жваво Пітер ван Гольп, — а потім подамося до Лейдена, де також є багато на що подивитись; добу перебудемо в Гаазі, — там живе моя одружена сестра, вона буде дуже рада, коли ми навідаємося до неї, а другого дня вранці ми можемо вирушити додому.
— Гаразд! — лаконічно відповів Якоб, що був не з балакучих.
Лудвіг дивився на свого брата з неприхованим захопленням:
— Ура! Молодець, Піт! Як ти добре все розпланував! Мама зрадіє не менш за нас, коли довідається, що ми побуваємо в Гаазі і особисто передамо її привітання сестрі ван Генд. Ух!.. Та й холодно ж! — додав він. — Так холодно, що голова з в'язів падає. Рушаймо краще додому.
— Велике діло, — холодно! Ну, та й що з того! Ач який ніжний! — скрикнув Карл, ретельно виробляючи на кризі якісь вензелі, що він їх звав "подвійне лезо". — Скажи спасибі, що холодно, а ні, то не бігали б ми зараз на ковзанах! Пригадуєш, як було тепло у грудні минулого року?!. Та невже ж ти не розумієш, що коли б ця зима не була напрочуд холодна та ще й така рання, то ми не змогли б вирушити в нашу подорож?
— Я чудово розумію, що нині напрочуд холодний вечір, — сказав Лудвіг. — Бр-р-р, який цупкий мороз! Я біжу додому!
Пітер ван Гольп видобув великого золотого годинника і, повернувши його циферблатом до місячного світла, скільки йому дозволяли закляклі пальці, скрикнув:
— Ого! Вже близько восьми годин! Ось-ось уже прийде святий Ніколас, і мені хочеться подивитися, як дивуватимуться й радітимуть малюки. На добраніч!