Отож саме тоді, коли дяк Григорій Комарницький творив у голові пляци для знаменитої битви розумної душі та нерозумного тіла, промітав його віничком свого високого розмислу і ставив одне супроти одного непримиренних, але поселених в одному тілі противенців, із Решетилівки виїхав віз, яким керував Хлопець, де на свіжій соломі, прикритій рядном, пишно висілась Явдоха із лицем таким спокійним, як це буває в святих овечок. Не зайве сказати, що цього воза, коли ще їхав селом, миттю укмітила Гапка і задерев'яніла чи завмерла з дива, бо те, що сам Хлопець везе Явдоху до місця її гріха (а те, що Явдоха їде на гречане поле, вона твердо застерегла і безпомильно переконалася), було для неї певною несподіванкою. Несподіванкою було й інше: побачила в Пошивайловому дворі біля перелазу Івана, який стояв чорніший від ночі і дивився змруженими очима вслід жінці, яка вже була разом із возом та Хлопцем покрита хвостом пиляки. Отож Гапка, бувши спокійна щодо Явдохи, адже з нею поїхав її вистежувач, почала, сховавшись за власним тином, нюшити вже за Іваном Пошивайлом і, як завжди, не помилилася, бо Іван недовго стояв у власному дворі, зайшов у хату, а за короткий час з'явився із торбою, відтак рушив до свого брата у других, також Пошивайла, але Панаса, а за якийсь час виїхав на чорному Панасовому коні й подавсь у той бік, де недавно пощез густо залитий курявною хмарою віз. Це настільки схвилювало Гапку, що в її голові почали в'язатися химерні вузлички, кожен на коротенькому шнурочку, і тих вузликів було три: перший, коли Іван Пошивайло застане на спросному ділі з дяком свою жінку, то, як заклятий та лихий, може обох скаредників забити, недаремно, коли виходив із хати, на ходу вкладав до торби ножа, котрий яскраво зблиснув під сонцем; другий вузлик: коли Явдоха чоловіка якось укоськала, як це вміла чинити завжди, то той знову став би на її бік, а чи Хлопець сам, без Іванового сприяння, подужає врізати обом поли, хіба що скаже про те, на чому їх застав, а сам же прорік, що судді його, як малого літами, за свідка не визнають. І, нарешті, третій вузлик: чи може вона стати осторонь того дійства і не взяти участи в різанні невшетечникам їхніх піл, та й людей, може, доведеться для цього покликати? Отож Гапка взула свої (видимі чи невидимі, хтозна) чоботи-скороходи і, не кажучи навіть слова власній невістці, котра в цей час наглядала за нею від хати, чкурнула дорогою, спершу не так хутко, а, вирвавшись із села, таки шпарко і не повільніше, ніж їхав на чорному коні Іван Пошивайло за тим-таки возом, густо покритим непролазними порохами.
Не описуватимемо, як гостила Явдоха у своїх родичів у Яреськах; нам навіки залишиться незвіданим, чому ті хотіли, щоб вона безвідкладно приїхала до них; для нас цікаве інше: дорогою назад вона таки завернула до села, назви якого також не знаємо, де зупинився дяк, притому прибула туди так пізно, що ніхто того не укмітив, та й сама, бувши схвильована передчуттям близької зустрічі з дяком, цілком забула про існування злостивих тіней, а їх за нею ув'язалося аж три: Хлопець — її візниця, чоловік на чорному коні, чорному, можливо тому, бо так зручніше для людини, котра прагне стати тінню, а ще кипіло йому чорно в грудях та очах, і Гапка в своїх чоботах-скороходах. Здається, один тільки Хлопець, бувши істотою непевного породу, добре знав, що не тільки він стежить за Явдохою, зрештою, він і не стежив, а простісінько їхав разом із нею, отож поки правив кіньми (Явдоха того не могла бачити, сиділа-бо за його спиною), всміхався десь так, як збитошники-підлітки, замисливши якусь капость і ту капость чинячи.
Отже, все сталося дуже швидко, бо всі катастрофи чиняться вмент, ніби за помахом шаблюки, як це трапляється в усіх бранях; скажемо тільки, до речі, що дяк Григорій Комарницький свого діалога про герць розумної душі проти нерозумного тіла як похотіння гріха не дописав, бо гріх упав на нього, як мережа, з неба, а в той лихозачатий вечір він пробував у натхненному стані при творенні діалогу і також забувся про заходи остороги, та й яка могла бути осторога, коли Явдохи не чекав, бо домовлености з нею цього разу таки не мав. Відтак мирно вийшов зі своєї повітки, де ночував, щоб помилуватися місяцем, срібним молоком ночі та зорями, що йому було потрібно для покріплення творчого духу при складанні діалогу, і саме в такому стані й дочекався Явдохи, яка, проте, доїхавши до села, остережних заходів таки зажила, бо наказала Хлопцеві залишитися з возом та кіньми на лузі, де він міг би попасти коней, окрім того, сказала й про особливо лихих собак цього села; сама ж, лихих собак нітрохи не боячись, мала нібито заскочити до ще однієї родички, а за годину чи дві повернутися і рушити в дорогу, не зважаючи на ніч, щоб швидше дістатися додому.
— Коли хочеш, — сказала ця хитра, але не до кінця розумна, як це буває з усіма білими головами, жінка, — засни, поки коні попасуться. А я тобі, може, щось смачненьке принесу. Дорога в нас іще довга. Тільки нікуди не ходи, щоб не покрали нам коней.
Отак позбувшись Хлопця, вона пірнула в срібні хвилі нічного простору, молода, нетерпляча, наливаючись тими хвилями і відчуваючи в грудях неспокійне море, і навіть не озирнулася, адже коли б це вчинила, то при своїй остережності вимітила б злостиві тіні, що за нею кралися, а було їх три, і відомо які. Але майже бігла вулицею і жоден пес на неї не гавкнув, бо, глитнувши її запаленого молочного духу, й собі почманів, а псиці не гавкали також, бо самі зазнавали такого в певні періоди і вміли так пахнути, а ті й ті добре знали, що злодієм така істота бути не може.
Отож Явдоха випірнула перед дяком Григорієм Комарницьким, який мирно рахував зорі, ніби каденції, а водночас укладав каденції справжні у віршах про війну душі й тіла, тож він несподівано й непомірно зчудувався і зрадів.
— Це ти? — тільки й спитав.
— Швидше ходімо, бо в мене мало часу! — задихано сказала Явдоха, і вони не так пішли, як побігли у повітку.
І саме тоді, коли коханці, спраглі й розпалені, із голосним стогоном з'єднали свої голодні тіла, зовсім не дбаючи про розумні резони своїх душ, у дворі засвітився ліхтар і через порога одна за одною ступили три тіні, які в світлі ліхтаря, бо в повітці він запалав яскравіше, перестали бути тінями, а зробилися натуральними Іваном Пошивайлом, Гапкою та Хлопцем. Відтак Іван Пошивайло вийняв лискучого ножа і при свідках своїх, Хлопцеві та Гапці, цілком не враховуючи, що Хлопця як малолітнього свідком не признають, обрізав дяку полу його знаменитого жупанця, а в своєї жінки подола плахти, що сам її і справив, бажаючи Явдосі догодити.