— Hi, — байдужо відказав Хлопець. — Той дяк не мій батько, та й прийшлий він у наші сторони.
Тоді Гапка здалася. Те, що було закопане в неї під припічком, — і справді все з грошей, що їх мала, але торгуватися не доводилося, щоб і цей дивовижний Хлопець не поставився до неї так, як його мати, адже тепер у неї тільки на нього й надія. Але як жіночка хитра й метикована, вчинила останню спробу врятувати рештки своїх грошей.
— От ти, Хлопче, сказав, — мовила без торохкотіння, а звільна розставляючи слова, — що для знаття тобі треба доброї речі чи грошей. Сказав?
— Сказав, — згодився Хлопець.
— А як же ти без моїх добрих речей та грошей довідався не тільки про те, що думаю, а й де ті обіясні гроші лежать?
Хлопець облив її холодом блакитних очей:
— Як і що довідуюся, бабо, того ще нікому не казав, та й не скажу. Не взнаєш і ти, але коли тобі недогідно і не тямиш політичної мови, зійди з моїх очей, не я тебе потребую, а ти мене.
Виразніше сказати було годі, тож Гапка скрушно зітхнула, озирнулася, ніби відчула, що хтось їх підслуховує (зрештою, мала рацію, бо в дверях хлівця стояла Марія Климиха і лила звідти чорну воду погляду), і погодилася заплатити так, як цього хоче Хлопець, бо честь їй дорожча від грошей, хоча й гроші їй дорогі — небагата-бо була.
— Тільки не подумай, бабо, з горнятка щось відібрати/бо я твої грошенята вже порахував.
На те слово вкотре здригнулася Гапка, адже й цього разу Хлопець підслухав її потаємну думку, хитнула головою й поспішила забратися із цього чортівського обійстя, тим більше, що Климиха, все те наслухаючи, показала в усмішці наче зі смоли виліплені зуби. І все це наповнило Гапку немалим смутком, бо досі ні разу не вдавалася до помочі тих, котрі тримають руку з нечистим, а що той Хлопець нечистий, це здавна відала, бо чи ж може народитися чиста дитина від злягання відьми з чортом? І хоча тепер, після зіткнень із правом, Гапка тямила, що ніхто, навіть вона, не зміг би перед урядовими людьми доказати, що Хлопець таки чортівський синульо, але й вона, і всі решетилівські жінки твердо й безумовно те знали. Отак знали, та й усе, хоча жодне право такого знаття не визнає за достотне.
8
А тим часом дяк Григорій Комарницький, цілком завершивши спогадові медитації, а тим самим доуклавши Пролога до цієї трагікомедії, котрий так і залишився у фрагментарному розкиданні по просторі цієї історії, пізнав властиву собі роздвоєність. Але це був не той звичний поділ на себе справжнього та одмінного, тобто з одмінцем, а досі таки небувалий: тверезий розум, яким безсумнівно володіла просвічена людина, а ще й складач знаменитої на всю Україну пісні про комара та муху, рішуче йому повелів ще раз скласти торбу та й чимдуж майнути з цього краю на розшуки нового, досі непізнаного, бо хоча тут він ще не потерпів, але коли тягтиме час, то напевне зазнає знущань, може, не менш жорстоких, як це трапилося колись в Одудячому. Однак із ним цього разу сталося щось таке… еге ж, мав відчуття, що припнутий, ніби коза для паші, а кілочком, забитим у траву, була та ж таки Явдоха, тобто супротивним до того просвіченого й мудрого в ньому й стала прибита кілочком коза. Отож чи вона його причарувала через відьомський приворот, що досконало творять білі голови не тільки в цьому, а й в інших краях, чи сам у неї закохався, але вона, властиво, її образ, його не покидала, а ніби поселилась у голові, серці, душі й вуді. Хоч би куди пішов і хоч би що робив, але завше відчував біля себе її присутність, вабну, солодку, пожадану, через це і сходився з нею у снах, видженнях і в отих півмаревних актах, одного з яких тут докладно описано. І все це дивно обезвладнювало Григорія, хоча зачинений у клітку його грудей заєць танцював, пищав і колотив об ґрати-ребра лапами, викручував із очниць вирли і волав одчайно до його розуму, а розум тому зайцеві догідно потурав. Ба більше, потурала зайцеві розумна душа, але друга її іпостась, нерозумна, чи, як назвав її давніший за дяка Комарницького поет Кирило Транквіліон, "похотіння гріха", учинила з першою такого ж діалога, складеного за всіма приписами київських поетик, зразком якого й були Транквіліонові "Ліки пустельникам та чесним ченцям на помисли гріховні, про те, як подвижник завжди повинен з гріховними помислами воювати". І в тому діалозі розумно говорилося й Нагадувалося, що тіло наше воює за душу, сильно штурмує гріхами та похіттю, хоча мудра, тобто розумна, душа тому ворогові чинить належний і достойний спротив. Отож дяк Григорій Комарницький, як правдешній поет, замість негайно брати ноги на плечі разом із торбою, вирішив достойно завершити своє перебування в цьому чужому для нього краю, тобто й собі написати діалога про боротьбу розумної душі з. нерозумною, котру називають тілом, надавши цим обом симболічним персонам пляц до брану, а зрештою, в такого способа довести до рішучої та остаточної перемоги розумну душу, бо, як сказав ще Касіян Сакович у своєму "Трактаті про душу" від 1625 року: "Духовним та істинним божественним речам притаманний більший порядок, ніж живим", адже "воля є сила душі, яка приймає або не приймає речі, пізнані розумом". Відтак пан дяк і хотів у такого способа покластися на силу своєї розумної душі, для чого й мав послужити новий, але на старий лад замислений, діалог.
Але він при цьому не врахував однієї речі: воля була не одна, а дві, тобто свою волю мала і Явдоха, з якою так сильно пов'язався, адже і Явдоха дяка не забувала і так само, як вона в ньому, шпилькою, чи кілком, чи затужавілим воском, чи смолою він поселився в її тілі, часом густо по ньому розливаючись, а отже, не давав спокою. І вона не витримала перша, а що прийшов до Пошивайлів перехожий чоловік і передав од Явдошиних родичів, котрі жили в Яреськах, запросини їх відвідати з тих а чи з тих причин (було то при Іванові), то вона, пономарка, запропонувала чоловікові те вчинити разом, однак Іван Пошивайло від того відмовився: тих жінчиних родичів за віщось не любив, а загалом не любив усіх жінчиних родичів. Саме в час тієї розмови повз їхній двір проходив Хлопець, саме той, знайомий нам, і, побачивши його та, можливо, мисельним навіюванням останнього, Явдоха, бувши гаряча від розмови з чоловіком, запропонувала Хлопцю стати для неї візником, бо їхня шкапа воза до Яресьок напевне не довезла б, отож і вирішила найняти воза в когось із сусідів, а Хлопець під ту хвилю перший наліз їй на очі. Треба до цього зауважити, що Явдоха чомусь, за жіночою звичкою, не подумала, що про цього підліта кажуть непевні речі; зрештою, і справді хотіла відвідати родичів, а думка про заїзд дорогою до дяка прийшла до неї пізніше, можливо, також не без Хлопцевого навіяння.