Через кілька днів Гапка Дмитриха з невісткою та Явдоха Іваниха Пошивайлова разом із чоловіком Іваном Пошивайлом стали перед полковим полтавським судом, на якому Гапка після зачитання атестації, складеної судовим писарем, голосно й прилюдно заявила:
— Тестація, панове судді, видана Явдосі Іванисі, є помильна. Свідчу на неї, що блудила з дяком Григорієм Комарницьким, бачила на власні очі, як той хотів утекти від Явдошиного чоловіка Івана Пошивайла через віконце, але не зміг; бачила також його в Івановій хаті, коли їх Іван застав.
— Чи маєш "лице", щоб доказати блуд? — спитав один із суддів.
— "Лице" було, панове урядні — дяковий жупанець, викинутий у вікно, але вони зуміли його з моїх рук прибрати. І хоч мала його, але віддала панотцю Методію, а де подівся, не відаю, — сказала Гапка й кинула навсібіч сірими очками.
— А чи є в тебе свідки того зла?
— Свідок, крім мене, один, панове врядні, і це моя невістка, — сказала Гапка і стусонула невістку ліктем.
— Що скажеш на слова своєї свекрухи? — спитав суддя в невістки.
— Було темно, — байдуже повіла Гапчина невістка. — Чи викидав дяк жупанця, сказати правду, не бачила, а що якесь одоробло у вікно перлося — це таки бачила. Але чи був то пан дяк, а чи інший Явдошин любас, того, по правді, не скажу, панове.
— А чи мала твоя свекруха дякового жупанця в руках? — спитав урядовий.
— На якогось жупанця я наскочила, коли хотіли підглянути у Пошивайлові вікна, але чий він, того сказати не можу, бо не відаю.
— Коли підглядали в Пошивайлову хату, — спитав урядовий, — чи бачила дяка та Явдоху за мерзьким ділом?
— Ні, — сказала невістка, — бо там був і господар, який сварився зі своєю жінкою, а за що — не відаю.
— А з дяком він сварився?
— Ні, бо потім сіли за стола і випивали, а Явдоха подавала.
— А хтось таки ліз у вікно? — спитав суддя.
— То була я, панове судді, — сказала рівно Явдоха, — але у вікно не лізла, а випускала із хати дим, бо піч у мене димить, і в хаті від нього було глітно. Це я вже на суді в панотця казала.
— А що скажеш ти, Іване Пошивайле? Чи застав за скаредним ділом свою жінку з дяком Комарницьким?
— Ні, — твердо сказав Іван. — Тільки те, що пригощала дяка вечерею, але при відчинених дверях, в які я нечутно й зайшов.
— Чого ж сварився із жінкою?
— За те, що вгощала заволоку в мою відсутність.
— Вгостити голодного вечерею не гріх, — сказала Явдоха і церемонно підтисла повні й соковиті губки. — Отож і постаю перед вами, панове судді, за те, що Гапка мене марно публікувала перед чесними людьми, чого не бачила і до чого "лиця" не здобула, уймивши тим мою честь, а я, панове судді, вгощаючи бездомного чоловіка, виконувала християнську повинність.
Судді порадилися тихцем поміж себе, тоді встав підсуддя, наказавши встати всім, і проголосив вирока:
— За статутом, розділ третій, артикул, артикул… ага, артикул двадцять восьмий, зголошую присуда. У статуті записано: хто вчинить примовку білим головам і не доведе, той повинен примовку зараз-таки, з суду не відходячи, одмовити й очистити, і тими словами має проказати: "Що я на тебе мовила, то я на тебе набрехала, як псиця!"
— Але те, що я сказала, правда! — верескнула Гапка.
— Може, й правда, — сказав підсуддя, — але доказати того не здолала і "лиця" перед суд не поставила.
— А коли не схочу такої напасти на себе брати? — скрикнула Гапка. До речі, тут, у суді, вона вже не звищувала голосу аж так, щоб пошкодити присутнім вуха, була-бо знічена й розгублена.
— Тоді посадимо тебе у квестер, бабо, і будеш покарана батогами!
— Але за що? — верескнула неймовірно Гапка. — За мою правду?
Цього разу перестаралася, бо голос набрав таких модуляцій, що панове судді таки стріпнули головами. Інші — ні, бо їхні вуха вже до таких вискотів пристосувалися.
— Не за правду, бабо, — залізно сказав підсуддя, — а за лиху примовку і задовгого язика. Бо коли так верещатимеш, то ми того язика трохи й покоротимо.
Гапка зничіла, похнюпилась і стояла якийсь час у повній тиші.
— Ну! — підігнав її суддя.
Тоді із Гапчиних очей віялом сипнули сльози, і вона заридала, розводячи рота й розпачливо заламуючи руки. Але це тривало недовго; судді ж терпляче перечекали.
— А бити батогами будете прилюдно? — спитала, ще хлипаючи.
— Як знаєш, Гапко, бо інакше у нас покари не чинять.
— То за моє жито мене має бути бито?
— Коли б то було жито, — сказав пан підсуддя.
— Гаразд, повинюсь, але своєї правди ще дійду!
— Твоє право, — байдуже сказав підсуддя. — Не тягни, бабо, бо в нас іще багато справ.
— Винувачусь на тому, — сказала, трохи прихлипуючи, Гапка, — Що навела примовку на Явдоху Іваниху Пошивайлову, що вона, мовляв, входила у невшетечність із дяком Комарницьким, а те, Що я на тебе мовила без достатнього доказу, — вона хапнула ротом повітря, — то те я… те я брехала на тебе, як… як псиця!
І вона знову заплакала, але цього разу тихо.
— Ще не все, — сказав пан підсуддя. — Маєш слушно винагородити Явдоху та Івана Пошивайлів за всі правні виклади, а до того заплатити вину панську та урядову: сотню золотих!
На те Гапка вже не реагувала: стояла й дрібно трусилася. Тоді Явдоха рішуче ступила до неї і кілька разів ударила по щоках однією й другою рукою, аж виляски пішли. Гапка перестала тремтіти і подивилася на ворогиню таким темним поглядом, що та мимовільно відступила.
— А все-таки, — прошепотіла затято Гапка, — я свою правду доведу!
Явдоха ж цвіла. Випросталася, випнула принадні перса, розрум'янилася, звела гордо голову, запаленіла зором, а тоді тьхукнула Гапці під ноги:
— Знай, як ганьбити чесних людей, псице! — сказала голосно і з тріумфом. — Маєш науку собі і своєму язику сморідкому!
9
По тому й прийшла до Явдохи Іванихи, так само й до дяка Григорія Комарницького, ота дивна ніч, налита по вінця, як величезний глек, срібним молоком, ніч тепла й парка, і, здається, саме від того тепла й паркости почала по-особливому дихати земля, а може, це білий вершник прискакав на чорному коні й почав бити золотим списом об землю, нищачи гаддя, яке завжди вилізає в такі ночі для своїх таємних повзів, та ковзів, та шептів, та спитувань, про які нічого не відають істоти, котрі звуть себе розумними. І там, де вдаряв золотий спис місячного проміння, пробивалась у землі шпарина, з якої починала сочитися безгучно сива пара, що й покривала теплою ковдрою траву й бур'яни, кущі та стерні, ще не до кінця зжату пшеницю і всяку пашницю, річки й дороги. І все те тихо варилося, розкладаючись, і розм'якаючи, і, так само, як земля та вода, дихаючи всіма порами стебел та коріння. І саме це й давало потугу, через яку насіння на стеблах остаточно ствердло і запечаталося, бо вже кожне, навіть найменше, мало в собі звершену таїну, бо заховувало в собі Божого артикула: образ та подобу, яка здатна буде наступного року воскреситись у тому ж тілі — стеблі та корені, — яке мало передоцім. Отож у ніч, коли твориться така таїна, не бувають спокійні й люди, бо й вони мають своє стебло та кореня, бо й вони підвладні великому й незбагненному закону — ось чому Явдоха Іваниха не могла заснути, хоча чоловік її Іван під ту хвилю, підпивши задля щасливого завершення для них суду, розсилав хатою потужні хропоти, цілком забувши, що побіч лежить розпечене тіло його стривоженої і переповненої бродильними соками жінки. Срібне молоко ночі вливалось у покій, де лежало подружжя, розсіваючись приглушеним і морочним світлом, але розбудило до творення таїни тільки одне з пари — таки Явдоху. Іван же Пошивайло був у тому дійстві відсутній, бо завмер тимчасово, а це означало, що для творення таїни був нездатний — ось чому в їхньому домі не дзвонили дитячі голоски, а відчувалася отака гола й безмежна, ніби піщана, пустеля. Оце й була причина великої Явдошиної печалі, бо не родить стебло, тужно подумала вона, якщо корінь його мертвіє. І вона, бувши отак наладнована, відтак розпалена й розпечена і не відаючи, де подіти свого вогню, не змогла більше терпіти. Отож скинула сорочку, встала, зовсім уже не дбаючи, чи прокинеться із завмирання Іван Пошивайло, і на хвилю заклякла, облита срібними молочними потоками з вікна. Губи її ворушилися, але з них виходили не слова, а різноманітні видихи, щось тихіше від шепоту, ніби вихлипи мисленної пряжі, що снувалась і спліталась у її голові. Відтак узяла горщика, налила води, всипала пшона й сіла в смузі місячного проміння, поставивши того горщика між ніг, а ще й притискаючи до лона. Відкинувши голову до стіни, заплющилася й почала чекати. І той горщик од її палу почав нагріватися, вода в ньому заворушилася й забуруніла, аж доки по-справжньому не закипіла. І її вуста знову заворушилися, видихаючи таки не слова, а їхні знаки чи шифри, адже й усе насіння, що потужно твердло на всіх стеблах, занурених у цю ніч, було також не матерією, а знаками, і жінка, хоча й не знала законів цього світу, визначених мудрими філософами хоч би з тієї-таки Київської академії, але знав їх її тулуб, знали лоно, і голова, і перса, і руки, і ноги, а передусім душа. Саме тому й забуруніла й забулькала в її горщику вода, а пшоно почало варитися, саме те пшоно, яке недавно, доки не здерли з нього захисних кожушків луски, також ховало в собі вічну таїну знаку.