Отож і тепер, ідучи туди — не знати куди, Григорій Комарницький ще раз рішуче заприсягся ніде й ніколи не мати діла із жіночим поріддям, бо хоча досі ноги й руки його залишалися цілі, а йому все вдавалося із мереж вислизнути, але не був такий самооблудний, щоб не розуміти — це до часу. І дяк знову озирнувся, як пес по шкоді, але цього разу не для того, щоб перевірити, чи не женуться за ним чорні дядьки (його схильний до творчого мислення розум уже зробив тих дядьків образом семи днів тижня, отже, чорні дядьки — це минуле його життя з пригодами), а тому, що відчув у душі світову скорботу. І йому привиділося, що весь простір і справді заставлений тенетами-мережами, які висіли над полем, огортали малі гайки й окремі дерева, звисали з білих лискучих хмар, а павуком тих мереж, здається, й було нестерпно яскраве сонце посеред неба, і, може, було воно великим жартівником, бо вишукувало на земному лиці отих комарів, комах земних і мух, щоб хапати їх і тішитися з їхніх конвульсій. Часом жертву випускало, як кіт випускає мишу, щоб погратися, а часом ні, і то химерна дочасна випадковість, що він, Григорій Комарницький, ще й досі на волі.
Відчувши таке доволі фігурно уладнане одкровення, дяк злякався, бо впізнав дорогу, якою йшов: вела вона на село Сороче. Зупинився на середохресті й ніби уздрів каменя, як це траплялося з героями стародавніх епічних сказань, а може, намалював уявою того каменя. І прочитав викарбувані на ньому слова: "Підеш прямо — голову загубиш, підеш ліворуч — потрапиш у рів із гаддям, підеш праворуч — утопишся у воді". А все тому, кволо подумалося дякові, що попереду, знав уже твердо, було село Сороче, а ліворуч — село Синиче, а праворуч — село Одудяче, а навкосину — туди, далі, — село Воронин, а ззаду — отой клятий чарівницький Троянів. Ні, в цьому світі нема місця бідашному дяку Григорію Комарницькому, отож сів на того каменя й вийняв коржа, що йому спекла перед від'їздом на суд жаліслива Антониха, і почав того коржа помаленьку зубами перетирати, а помаленьку тому, щоб, менше ївши, бути більше ситим. І його синій зір печально топився у синьому-таки від синього неба просторі.
І дяк згадав вірша свого приятеля, компана по aima mater — Київській академії — Петра Поповича-Гученського, котрий дякував на Поділлі в Кобиволоках, триста миль із-за світа, і який умів, чи казав, що вмів, осідлати кия та й летіти в Новий світ, маючи в торбі трохи кабаки та сухарів, а може, й спеченого коржа. Отож той Петро, боронь Боже, не Сахнюк, а таки Гученський, радив своїм чесним компанам, таким, як дяк Григорій Комарницький, іти на мешкання в Чучманську землю, де низько висять на печених кишках небеса, де жінки, коли перуть хустя, то кладуть, як на каменя, праники на ті ж таки низькі небеса, де місяць світить і сідає не лише надворі, а й по коморах; там, зрештою, й сонце лежить, розклавшись на печі, а зорі зріють і пахтять, ніби дині. Саме в Чучманській землі свині поїдають із золотих ночов мигдаль, а через міста й села того чудового краю протікає горілчана ріка; там і горобці гуляють у срібних панчохах, а ковбаси ростуть на вербах; зрештою, можна там купити за гроша цілого печеного вола.
Отаку чудасію написав його компан Петро Попович-Гученський і свого часу прочитав йому, Григорію Комарницькому, коли той навідався до Кобиволок погостювати. І вони, ставлячи по кухлю, добре з того пореготалися, але затриматися на Поділлі Комарницький не зміг знову-таки через свою біду, бо й там перечепився раз і другий через жіночого подолика і мусив тікати на Волинь, гадаючи, що Чучмацька земля таки тут. Однак тяжко в тому помилився.
"Куди ж мені податися, — тяжко думав, сидячи на камені, де вирито, хоч і уявно, отого злощасного написа, — і де вона, з біса, є, ота чортова Чучманська земля?"
І в голову йому полізли, як черва, мудрощі: "На нову дорогу шукай нові ноги"; а ще: "Дурний і в Києві не купить розуму"; а ще: "Бугай реве й ведмідь реве — хто кого дере, й чорт не розбере"; а ще: "Дурному й Бог не противиться, а розумному ще й як". Також може бути, що його походяча доля — не Боже карання, а дарування, і сама себе риба і б'є, що нечисто жито жне, Отож треба собі якось дорогу перебить, бо чоловік може впасти з печі й коли його не зіштовхують, а коли зіштовхують, то далебі,
Отак мудро міркував дяк Григорій Комарницький, і це, здається, й було його каяттям, від чого в нього аж очі трохи зволожіли, що й принесло сяку-таку отуху, адже людина — не біс і має в душі живе сумління. І хоча було йому гірко в роті від кабаки, а мусив-таки витягти люльку, натоптати тютюнцем і пустити над головою хмарку. Але диму ані вухами, ані очима не витискав, бо де таке робити, коли людина кається? І він знову помацав себе: чи холодний тілом, а чи теплий? Випало: пальці холодні, а решта тіла тепла, ото Григорій Комарницький полегшено зіхтнув і твердо, навіть героїчно, вирішив: хай там що, а землю Чучманську він таки розшукає, але для цього треба піти звідси аж так далеко, що й очі того далекого не бачать, а це значить світ за очі, а ще це значить: забути оці кляті пташині села, що його звідусіль оточують із чарівницьким Трояновим, і рушити? туди, де його ніхто не знає і де нікого не знає й він, а відтак — за Дніпро, у Гетьманщину, бо, може, та Гетьманщина і є Чучманська земля?
Вдруге полегшено зітхнув і не втримався, щоб не випустити диму через вуха й очі. Але тільки раз, бо остерігався. Попри все не бажав бути одмінцем, видить Бог, не хотів. А що ж хотів? Хотів збігти, як люди кажуть, з гарячого часу, а відтак віднайти мир, котрий ліпше золота, бо хоча він і комариної породи, а може, ще трохи заячої, але душа в нього, це він знає напевно, таки зроблена не з лопуцька.
2
І він пішов туди — не знати куди, а власне, на лівий бік Дніпра, у Гетьманщину, пильно обминаючи села із пташиними назвами, бо мав на такі оскому, аж доки не опинивсь у Решетилівці на Полтавщині, тобто Полтавського полку, де його радо взяли на дяка, бо його попередник зі свого місця зійшов.
І от він знову сидить на ґанку школи, повільно кушпелячи люльку і дивлячись на світ примруженими очима й маючи на серці отуху, бо на нього таки зійшов мир, що ліпший золота.