— Що? Чорт його маму знає, що його робити!.. Частини Дезорганізовані, коні дохнуть без фуражу,— рушити гармат не зможемо. Піхота ж...— Мухін безнадійно махнув РУкою.
— М-да...— Оксенюк видимо щось напружено думав, Щипаючи свого рудого вуса.
— Загроза, звичайно, тільки в наш бік... Вас, певно, Голоховський не чіпатиме...
Оксенюк, удаючи ніби не чув останніх слів, запитав: ~— Конкретно, що ви можете виставити?
— Конкретно?.. Дві роти... Кінна команда розвідчиків шабель з тридцять... З десяток кулеметів... Один панцерник, що в коровнику, та півбатареї...
— І все?
— Здається, більш не набереш...
— "Дві роти!" — посміхнувся сам собі Оксенюк і серйозно додав:
— З українських частин можна дві сотні кінноти підтягти, два полки піхоти та бригаду артилерії, що коло Шенебургу... Нам, здається, нема чого боятися генерала!
Мухін подивився на Оксенюка. "Здається, щиро турбується",— заспокоїв він себе й мимоволі всміхнувся.
— Ви чого посміхаєтесь? — спитав Оксенюк.
— Та то я так...— виправдувався Мухін, і обличчя його набрало підкреслено суворого виразу.
— Я дуже радий, що маємо досить сили... Гадаю, перед легіонами не скексуємо... Проте все може статись... Можливо, нам доведеться і скексувати... Як ви, Оксенюче, гадаєте?
— Коли сили супротивника невідомі, то що тут гадати? Подивимось — побачимо...
— А ви зараз не можете, приміром, сказати, кого в першу чергу повісить Голоховський? Мене чи вас?
— Жарти не до речі! Чи ви, може, з повинною до генерала хочете йти? — Оксенюк допитливо встромив очі в свого бесідника.
— О ні, од мене не ждіть повинной! Я хочу лише от що сказати: припустімо, нам доведеться тікати, бо ж сили супротивникові, як ви кажете, невідомі. Тікати доведеться, звичайно, в тил, а там теж невідомо на кого попадеш... Уявіть, ви попали до нашого якогось ревкому, що має розпорядження вас заарештувати, а такого наказа всім фронтовим ревкомам розіслано. Вас, можливо, арештують і, можливо, пустять в "розход", бо будуть рахуватись з вашими документами. Тепер я, припустімо, попаду до української частини — зо мною буде те ж саме...
— Розумію,— перебив Оксенюк,— справу ми можемо полагодити зараз, щоб згодом про це не забути... Печатка й штамп зо мною... Ваші теж, певно, недалеко?
— Зайдімо до моєї кімнати.
Через десять хвилин Мухін мав у кишені посвідку члена Армійської української ради Мухенка, а Оксенюк перетворився на заступника комісара армії Аксьонова.
— Я зараз піду до телефону передати наказ частинам бути напоготові,— сказав Оксенюк, застібаючи шинелю"
— Не варт цього робити,— сказав Мухін, і обличчя йому засяяло помащеним блинцем.
— Чому? — втопив Оксенюк очі в комісара.
— А тому, що Голоховського вчора розстріляв наш ї^-ський ревком!
Оксенюк спалахнув.
— Так чого ж ви мені шарики крутите, чорт би вас побрав!..
Оксенюк ладен був ударити Мухіна.
— Це, товаришу... як би вам сказати... Ну, спроба на огонь, чи що. А моя посвідка доказ тому, що спробу ви витримали...