Видно було лише тоненьку смужку світла під дверима"
— На коліна!
Пауза. Потім хрипіння.
— Мерщій!.. На коліна!.. А тепер проси пробачення!..
Знову тиша, довга тиша. Зойк болю. На цей раз убивця дістав удар не кулаком: то був удар каблуком просто в обличчя.
— Про… пробачте…
— Оце й усе?.. Усе, що ти надумав сказати?.. Пригадай-но, адже саме вона виховувала тебе…
— Прошу пробачення!
— Пригадай, що лише три дні тому вона ще жила.
— Прошу пробачення.
— Пригадай-но, паскудний малий мерзотнику, що ти колись пробрався до неї в ліжко…
— Прошу пробачення!..
— Цього замало!.. Давай!.. Скажи їй, що ти смердюча блощиця… Повторюй…
— Я смердюча…
— На коліна, кому сказано! Чи тобі треба килим?
— Ой-ой!.. Я…
— Проси пробачення…
І раптом за цими репліками, що чергувалися з довгими паузами, — ціла серія сильних ударів.
Мегре прочинив двері. Моріс де Сен-Ф'якр тримав Готьє за горло й бив його потилицею об підлогу.
Побачивши комісара, він випустив Готьє, витер носовою хусточкою чоло й випростався.
— Справу зроблено!.. — сказав він, зводячи дух.
Він побачив управителя й нахмурив брови.
— Ти не відчуваєш потреби просити пробачення, ти теж?
Старий так злякався, що впав на коліна.
У тьмяному світлі двох свічок небіжчиці майже не було видно; можна було розрізнити лише ніс, який здавався неприродно великим, та руки з чотками.
— Геть!
Граф виштовхнув Еміля Готьє з кімнати й зачинив за собою двері. Усі пішли до сходів.
Еміль Готьє сходив кров'ю. Він загубив десь хусточку. Лікар дав йому свою.
Вигляд він мав жахливий: на розбитому обличчі закипіла кров; ніс — суцільна рана, верхня губа розсічена…
Але найбридкіше, найогидніше було не це, а його очі — вони бігали, ховалися….
Моріс де Сен-Ф'якр, випроставшись із виглядом господаря, який знає, що має робити в своєму домі, широкою ходою пройшов уздовж довгого коридора першого поверху, відчинив двері — знадвору ринула хвиля морозного повітря — і гримнув на батька й сина:
— Забирайтеся!..
Але коли Еміль підійшов до виходу, він знову схопив його інстинктивним рухом.
Мегре досить виразно почув схлип, що його ледве стримав граф. Він бив знову, майже несвідомо, і ричав:
— Сволота!.. Сволота!..
Зрештою, комісарові досить було торкнутися його плеча, Сен-Ф'якр опанував себе і буквально викинув тіло за поріг, а потім зачинив двері.
Вони ще встигли почути слова старого:
— Емілю… Де ти?..
* * *
Священик молився, спершись на буфет. У кутку заклякли Метейє і його адвокат, з острахом дивлячись на двері. Увійшов Моріс де Сен-Ф'якр, високо піднявши голову.
— Панове… — почав він.
Та ні, він більше не міг сказати й слова! Він був надто збуджений і важко дихав. Сили вже залишили його.
Він потиснув руку лікареві, потім Мегре, даючи зрозуміти, що тепер їм лишається тільки піти. Потім повернувся до Метейє і його супутника, мовби чогось чекаючи.
Ті двоє, здавалося, не розуміли, чого він хоче. Або ж їх паралізував страх.
Щоб показати їм на поріг, досить було одного-жесту. Граф клацнув пальцями.
І все!
Але ні! Адвокат заходився шукати свого капелюха, і Сен-Ф'якр гаркнув:
— Швидше!..
За дверима Мегре почув шепіт і зрозумів, що то слуги намагаються збагнути, що ж відбувається зараз у замку.
Комісар накинув на плечі своє важке пальто. Він відчував потребу ще раз потиснути руку Сен-Ф'якрові.
Двері були відчинені. Надворі ясно, холодна ніч, на небі ані хмаринки. В місячному сяйві, мов вирізьблені, виструнчилися тополі. Десь далеко-далеко стукотіли чиїсь кроки, а у вікнах будинку управителя горіло світло,
— Ні, ви залишіться, панотче…
І голос Моріса де Сен-Ф'якра востаннє пролунав з коридора:
— Якщо ви не дуже втомилися, ми посидимо до ранку біля матері…
Розділ XI
ДВОГОЛОСИЙ СЮРЧОК
— Не гнівайтеся на мене, пане Мегре, якщо я чимось не догодила… Адже з цим похороном…
Марі Татен заклопотано пересувала ящики з пивом лимонадом.
— Особливо ті, що живуть далеко, зайдуть підкріпися…
Поля були зовсім білі від паморозі, а трава хрустіла під ногами. З інтервалами у чверть години дзвони церковки били відхідну.
Катафалк прибув ще вдосвіта, факельники сиділи в корчмі, оточивши півколом пічку.
— Дивно, що управителя немає дома! — сказала їм Марі Татен. — Тож він, напевно, в замку, біля пана Моріса…
На вулицю вийшли кілька селян у недільному вбранні.
Мегре закінчував снідати, коли побачив у вікно церковного служку — його вела за руку мати. Але вона не пішла з ним до корчми, а зупинилася на розі, де її, як вона гадала, не було видно, і підштовхнула свого сина вперед, мовби допомагала йому скоріше дістатися до закладу Марі Татен.
Ернест увійшов з упевненим виглядом. Мабуть, з таким виглядом кращий учень декламує на церемонії роздачі нагород байку, яку повторював протягом трьох місяців.
— Пан комісар тут?
Ще не закінчивши свого запитання, зверненого до Марі Татен, він побачив Мегре і попрямував до нього, заклавши обидві руки в кишені; в одній руці він щось крутив.
— Я прийшов, щоб…
— Покажи-но мені твій сюрчок.
Ернест збентежено відступив на крок, одвів очі вбік, подумав і пробелькотів:
— Який сюрчок?
— Той, що в тебе у кишені… Ти вже давно хотів мати бойскаутський сюрчок!..
Хлопчик машинально дістав сюрчок з кишені й поклав на стіл.
— А тепер розкажи мені твою казочку.
Ернест кинув на комісара недовірливий погляд і злегка знизав плечима. Адже він був уже хитрий. У його погляді можна було прочитати: "Тим гірше! У мене є сюрчок! А я розкажу все, що мені звеліли розказати…" І він звично пробубонів:
— Це щодо молитовника… Я вам не все сказав, коли ви питали, бо боявся… Але мама хоче, щоб я сказав усю правду… До мене приходили по молитовник, перед великою месою…
Він почервонів і схопив сюрчок, наче боявся, що його заберуть, аби покарати за брехню.
— І хто прийшов до тебе, щоб його забрати?
— Пан Метейє… Секретар із замка…
— Сідай-но тут, біля мене… Хочеш випити гренадину?
— Так… З колючою водичкою…
— Принеси нам склянку гренадину з газованою водою, Марі… А ти як, радий, що маєш сюрчок?.. Покажи-но, як він свистить.
Факельники повернулися в їхній бік, почувши свисток.
— Тобі його купила мати? Вчора після обіду, авжеж?
— Звідки ви знаєте?