Поки Попіно говорив, Растіньяк потис руку Б’яншонові, а маркіза кивнула йому з ласкавою усмішкою.
– Хто цей пан? – пошепки спитав Б’яншон у Растіньяка, показуючи на чоловіка в чорному.
– Шевальє д’Еспар, брат маркіза.
– Ваш племінник, пан Б’яншон, розповідав мені, яка ви заклопотана людина, – сказала маркіза. – Я вже знаю, що ви приховуєте свої добрі діла і таким чином звільняєте людей від обов’язку дякувати вам. Мабуть, робота в суді страшенно вас стомлює. Чому штат слідчих не збільшать бодай удвічі?
– Куди там, пані! – сказав Попіно. – Воно, звісно, було б непогано. Та, мабуть, скорше рак свисне, ніж збільшать штат слідчих.
Почувши ці слова, що так відповідали всьому вигляду Попіно, шевальє д’Еспар зміряв його поглядом, ніби хотів сказати: "Ну, цього ми легко обробимо".
Маркіза подивилась на Растіньяка, і той нахилився до неї.
– Ось вони, ті, кому дано владу над нашими маєтностями і нашим життям, – сказав молодий франт.
– Як і більшість людей, що постаріли, працюючи за одним фахом, Попіно ніколи не міг звільнитися від професійних звичок – вони формували його спосіб мислення. В його розмові відчувався судовий слідчий. Він любив допитати співрозмовника, спантеличити його несподіваними висновками, вивідати в нього те, що тому хотілося б приховати. Як розповідають, Поццо ді Борго для розваги випитував таємниці співрозмовників, наставляючи їм дипломатичні пастки; він так чинив, бо, скоряючись неподоланній звичці, його витончений у хитрощах розум не дрімав ніколи. Як тільки Попіно, так би мовити, більш-менш призвичаївся до обстановки, він визнав за необхідне вдатися до найлукавіших, найзамаскованіших судових викрутів, щоб з’ясувати істину. Б’яншон сидів мовчки, холодний і незворушний, як людина, сповнена рішучості мужньо витерпіти тортури до кінця, але в душі він бажав дядькові розчавити цю жінку, як гадюку, – таке порівняння навіяла йому довга сукня маркізи, її гнучке тіло, витягнута шия і плавні рухи.
– Так от, добродію, – знову озвалася маркіза д’Еспар, – хоч я й не хотіла б здатися вам егоїсткою, яка думає тільки про власну вигоду, але я страждаю надто давно і хочу, звісно, щоб справу розглянули якомога скоріше. Чи можу я сподіватися на швидкий і сприятливий результат?
– Пані, я зроблю усе від мене залежне, щоб завершити справу без зволікань, – сказав Попіно тоном найщиріцюї приязні. – Чи відомі вам причини, якими керувався маркіз д’Еспар, пориваючи з вами? – запитав він, глянувши на маркізу.
– Так, добродію, – відповіла вона, зручніше вмощуючись і збираючись почати заздалегідь підготовлену розповідь. – На початку тисяча вісімсот шістнадцятого року пан д’Еспар – а його ставлення до мене протягом трьох попередніх місяців цілком змінилося – запропонував мені переселитись у свій маєток, неподалік Бріансона, не зваживши на моє здоров’я, для якого тамтешній клімат дуже шкідливий, не рахуючись із моїми звичками, Я відмовилась. Тоді він став звинувачувати мене в різних гріхах – і так несправедливо, що вже відтоді я засумнівалася, чи у нього все гаразд із головою. Наступного дня він покинув мене, залишивши в моє повне розпорядження свій дім та прибутки з моєї частки майна, а сам, забравши із собою синів, оселився на вулиці Узвіз Святої Женев’єви.
– Дозвольте вас запитати, ласкава пані, – урвав її слідчий, – яку суму складають ваші прибутки?
– Двадцять шість тисяч ліврів на рік, – мимохідь кинула маркіза і провадила: – Я негайно звернулася за порадою до старого Бордена, прагнучи довідатися, що можна вдіяти в моєму становищі, але з’ясувалося, що забрати у батька дітей дуже важко, і я мусила змиритися із самотністю в двадцять два роки, в тому віці, коли жінка здатна на нерозважливі вчинки. Ви, звичайно, ознайомилися з моїм клопотанням, добродію, й отже, вам відомі причини, які змушують мене домагатися запровадження опіки над маркізом д’Еспаром?
– А ви, пані, зверталися до свого чоловіка з проханням повернути вам дітей?
– Так, добродію. Але всі мої спроби виявилися марними. Жорстоко позбавляти матір любові своїх дітей, адже жінка, яка не має в житті інших радощів, особливо потребує її.
– Вашому старшому вже шістнадцять, так? – запитав слідчий.
– П’ятнадцять! – швидко поправила його маркіза.
Тут Б’яншон подивився на Растіньяка. Маркіза прикусила губу.
– А чому вас цікавить вік моїх дітей?
– Е, ласкава пані, – сказав слідчий, мовби не надаючи ніякої ваги своїм словам, – п’ятнадцятирічний хлопець та його брат, якому, мабуть, не менше тринадцяти, мають досить власного розуму, й вони могли б приходити до вас потай. Якщо ж вони не приходять, значить, підкоряються батькові, а щоб підкорятися в такому, треба дуже його любити.
– Я не розумію вас, – сказала маркіза.
– Ви, мабуть, не знаєте, – пояснив Попіно, – що ваш стряпчий твердить у клопотанні, ніби ваші любі діти дуже нещасливі, живучи зі своїм батьком…
Пані д’Еспар заявила з чарівною наївністю:
– Я не знаю, що там приписав мені стряпчий.
– Даруйте мені за ці висновки, але правосуддя бере до уваги все, – сказав Попіно. – Мої розпитування, ласкава пані, пояснюються бажанням краще розібратись у справі. З ваших слів виходить, що пан д’Еспар покинув вас, ухопившись за дріб’язковий привід. Але замість поїхати в Бріансон, куди він вас кликав, маркіз залишився в Парижі. Тут мені не все ясно. Чи знав він оту пані Жанрено до свого одруження?
– Ні, добродію, – відповіла маркіза з деяким невдоволенням, що його помітили, проте, тільки Растіньяк та шевальє д’Еспар.
Її дратувало, що слідчий ставить запитання їй, тоді як вона сама розраховувала вплинути на його думку. Але заглиблений у свої роздуми, Попіно здавався таким простакуватим, що вона приписала його розпитування "доскіпливому норову" вольтерівського бальї.
– Мені було шістнадцять років, – провадила маркіза, – коли батьки видали мене заміж за пана д’Еспара, чий титул, статок і звички відповідали вимогам, які моя родина ставила до мого майбутнього чоловіка. Тоді маркіз д’Еспар мав двадцять шість років і був джентльменом у справжньому англійському значенні цього слова; мені подобалися його манери, він здавався дуже шанолюбним, а я люблю шанолюбів, – додала вона, глянувши на Растіньяка. – Якби пан д’Еспар не зустрів тієї Жанрено, то завдяки своїм достойностям, розумові, знайомствам він міг би увійти до уряду, як вважали його друзі. Король Карл Десятий, тоді ще брат монарха, цінував його надзвичайно, і йому були забезпечені перство, придворна посада, високе становище. Ця жінка затьмарила йому розум і зруйнувала майбутнє всієї родини.