Хотів уже повернути швидше Сашкові, та згадав свого шефа. Він наче стояв у мене за спиною, заглядав через плече.
— Можна почитати?
— Та беріть! Я для того й приніс.
— Я за кілька днів поверну. —1 ще поцікавився: — А яка ж назва вашого журналу?
— А ми іще не придумали.
Вони ще не придумали! Діти! Справжнісінькі діти...
Шеф теж попросив залишити зошит. На один лише день, за-нтра й оддасть. Не ждучи моєї згоди (та й нащо йому моя згода!), і юклав обережно до теки.
За три місяці хлопці випустили три журнали. Останньому вже й назву придумали: "За соборну Україну". Він був уже віддрукований на машинці, розмножений, певно, в кількох примірниках. Тут постаралася, мабуть, сестра Заболотного. Серйозний такий студент, я жодного разу не бачив, щоб він усміхався. В усьому любить докопуватися до суті. Викладачів на лекціях замучував запитаннями. Довкола нього завжди гуртувалася молодь.
Тож приніс Сашко і третій журнал.
А згодом в нашому інституті сталася подія, про яку заговорило псе місто.
Прийшов того дня в інститут, простую коридором непоквапом, а назустріч — наш лаборант.
— Ой Вікторе Андрійовичу, що у нас скоїлось!
— Що таке, Славо?
— Листівки, — видихнув Слава.
— Які листівки?
— Листівки хтось по інституту розклеїв. Прийшли вранці — усі стіни в листівках! І на кожній — націоналістичний тризуб.
У мене серце так і тьохнуло: Сашко!
— Що тут було! — продовжував Славко. — Ректора валер'янкою одпоювали, тепер, кажуть, сидить у обкомі. Кадебістів набігло —сотня, не менше. Поздирали листівки, а тепер пішли по гуртожитках: трусити студентів. У нас теж — всі столи перерили... Що ж іюно буде, Вікторе Андрійовичу?
Ну от, догрались хлоп'ята... Довидавалися... В той день занять у нашому інституті не було. Викладачі ходили мов у воду опущені, кожен відчував, як над ним збираються хмари. Легко сказати: пригріли націоналістичне кубло!
Під кінець дня знову до мене підбіг Славко (він завжди все узнавав перший):
— Заарештували!
— Кого?
— Студентів... Наших... Шість душ...
— Не знаєш кого?
— Заболотного... Ткача... І ще чотирьох... Цілий мішок літератури взяли. Ой Вікторе Андрійовичу, що ж тепер буде? — Дивиться на мене так, наче і я вже за ґратами. Знає ж, хто був куратором Ткача й Заболотного. — Вони ж тепер весь інститут перетрусять!
Трусили. Набігло начальства з райкому, міськкому, обкому, навіть із цека й міністерства, збори по кафедрах, по деканатах, загальноінститутська партконференція, громи й блискавиці на покаянні голови: виключити з партії, зняти з роботи, заборонити педагогічну діяльність! — обійшлося суворими доганами, та ще зняли з роботи ректора. Мені, що теж отримав сувору догану з занесенням в особову справу ("Втрата політичної пильності, занедбана виховна робота серед молоді"), єдиною втіхою могло бути хіба що те, що й Залізній Леді навісили сувору, бо серед заарештованих був і студент з її групи.
Вийшов із міськкому, де цю сувору затвердили: образливо, гірко — за віщо?
— Інакше не можна було, дорогенький Вікторе Андрійовичу, —пояснив шеф під час чергової зустрічі. Був веселий, як ще ніколи. — Що б про вас стали думати, коли б вас обійшли? Отож-бо й воно. А сувора догана... — махнув рукою недбало. — Мине рік, подасте заяву, знімуть.
— Якщо знімуть...
— Знімуть-знімуть! Знімуть, і травою слід заросте.
— Не заросте. До самої смерті.
— Ну навіщо ви так! — поплескав мене по плечу. — Ми своїх людей ніколи на поталу не даємо. Хочете, я вам поворожу? — Взяв мою руку, повернув догори долонею. — Ого! Та вам світить заслужений діяч науки!
— Ви все жартуєте.
— А ми хіба схожі на людей, що жартують?.. Одержите ви, Вікторе Андрійовичу, це звання, обов'язково одержите! А разом і право на пенсію. Та не просту — персональну, республіканського значення. Непоганенько, га?
Коли я, заспокоївшись трохи, виходив, він мене затримав:
— А ваш Сашко молодчина. Про вас ані слова. Так що можете спати спокійно: ніхто ні про що не дізнається.
— А як до суду дійде? — Боявся навіть подумати, що в інституті дізнаються, хто я і що я.
— І там буде все в ажурі. Можете покластись на мене. Ми в цьому, може, зацікавлені більше, ніж ви...
— Ви-то зацікавлені. А суддя? Ану ж стане допитуватись.
— Не стане. Суддя теж буде проінструктований. Так що можете спати спокійно...
Саме цього мені й бракувало: спокійного сну. Що я пережив, коли хлопці сиділи ув'язнені, а потім і під час суду, — не побажаю й найлютішому ворогові. Весь час здавалося, що Сашко не витримає, назове мене, і тоді вже ніщо мені не допоможе. Як після цього явитись на кафедру, дивитися у вічі колегам, студентам? Вони, звісно, нічого не скажуть, побояться, але відчувати щохвилинно, що про тебе все знають, бачити, як враз замовкають при одній появі твоїй, було б понад мої сили.
Та до того ж мені було жалко Сашка, до якого я прив'язався усім серцем. Його довірливі очі весь час пекли мою душу, я не знав, як спокутувати перед ним свою мимовільну провину. Навіщо, ну навіщо я саме йому дав рукопис Дзюби? Наче не було інших студентів. Та хіба я міг думати, що все так обернеться? Що дійде до суду?
Сашко, єдиний у матері син. Часто думав про неї, як вона перенесе оце горе. Дуже, мабуть, схожа на сина, така ж тендітна й беззахисна, — чи довго зламатися, впасти у відчай, у розпуку...
І коли відбувся суд (міліції, розповідали, нагнали — мало не з усієї України)... коли хлопцям присудили по шість-сім років суворих таборів та п'ять років заслання, я вирішив з'їздити до Сашко-іюї матері, зняти хоч частку гріха зі своєї душі. Поспівчувати, допомогти не тільки порадами, а й матеріально. Був уже доцентом, так що міг урвати якусь сотню з сімейного бюджету.
Спершу хотів узнати адресу у відділі кадрів, та одразу ж роздумав. Кадровики — майже всі кадебісти, що вийшли на пенсію, зв'язатися з ними — не обібратись біди, то краще вже звернутись до шефа: хто-хто, а він може взнати адресу.
Шефові мій намір сподобався:
— Непогана ідея! їдьте й не роздумуйте. Повернетесь — поінформуйте. Нас цікавить, як зреагувало на цю подію село...
Дав адресу ще й двісті карбованців.
— Беріть-беріть, ми не розоримось.
Я хотів до цих двохсот додати ще й свою сотню, а потім роздумав. Вистачить поки що і цих.