Якийсь час ми сиділи притихлі, як миші. Чекали, що от-от за-гамселять у двері. Потім кинулись збирати смолу. У таз, у відро, в каструлі — у що завгодно, аби пошвидше зібрати. А коли сяк-так зібрали та згорнули перемазаний смолою лінолеум та трохи одми-лись самі, дружина сказала:
— Спускайся до них пробачатись.
— Іди ти. Тобі якось зручніше.
— Не я ж привела тих бандитів!
— Ну, гаразд... Ну, піду...
Спускався на другий той поверх як на ешафот... Я панічно боявся скандалів та лайок, а що мене зараз лаятимуть, і дуже, не мав у тому жодного сумніву. Та й хто б це радів, коли б його білизну облили смолою!
До того ж я потерпав перед полковником. Не те що боявся, але я уже знав, що він працює в таємничій отій установі, яка простяга свої щупальця до кожного громадянина найвільнішої в світі країни ("Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!"). І якщо справедливий вислів, що ми всі ходимо під Богом, то іце справедливіший, що ходимо ми під недремним оком Комітету безпеки ("И вы, мундиры голубые, и ты, послушный им народ"). Зустрічаючись з полковником, я мимохіть намагався прибрати якомога невиннішого виду, а в душі моїй завжди виникав бридкий холодок. Щоразу хотілося вигукнути щось вірнопіддане, щось на зразок: "Слава КЛРС!" чи "Хай живуть славні наші органи!" Відчував свою абсолютну беззахисність. Це було вже у мене в крові: перед кожним представником караючих органів, навіть перед рядовим міліціонером, опускати руки по швах.
А тут залили полковника КДБ смолою. Було од чого накласти в штани.
Спустившись на другий поверх, навшпиньках підійшов до важких, оббитих чорним дерматином дверей. Прислухався: лаються? Там стояла тиша, і в мене прокинулася надія, що сусіди ще не повернулися з роботи. Та все ж про всяк випадок торкнувся кнопки дзвінка.
Двері одчинилися одразу ж, наче по той бік вже чекали на мене. Чоловік, який мені одчинив, був не в мундирі — в піжамі, і я з переляку спершу не впізнав у ньому полковника. Подумав: якийсь, мабуть, родич.
— Хазяїн удома? Чоловік усміхнувся:
— А я що, не схожий на хазяїна?
— Ох, пробачте! — Мені було дуже незручно.
— Нічого, буває.
— Я на хвилинку. — Господи, як йому сказати про ту прокляту смолу?
— Заходьте. Не будемо ж стояти в коридорі?
Провів мене до кімнати, такої прибраної, що в мене й душа отерпла. ("Смола!.. Проклята смола!")
— Так я вас слухаю... сідайте, будь ласка.
Де вже тут сідати! Я зібрався з духом і випалив:
— Ви на балкон виходили?
Полковник охнув, ляснув себе по лобі долонею:
— От чорт, забув! Жінка ж просила ще зранку прибрати білизну. Може, що звалилося в двір? — Він уже йшов до балкона.
— Ні, не звалилось... — Я ступив за ним як прив'язаний.
А полковник уже застиг у дверях. Спина у нього стала дугою, потилиця наїжачилась:
— Што это?!
Досі він розмовляв чистою української мовою. А тепер вдався до російської.
Я заглянув через його плече. Те, що там висіло, можна було назвати чим завгодно, тільки не білизною. Вона важко звисала, щедро заляпана смолою. Смола була й на перилах, і внизу, під ногами, в блискучих чорних озерцях.
— Откуда все это? — спитав ошелешено полковник. Довелося пояснити "откуда".
На моє здивування, він не розсердився, не кинувся на мене з кулаками. Хоч мав на те повне право. В нього був такий розгублений вид, що мені його стало жалко.
— Что же мне моя Катенька скажет? Она же просила меня убрать все это с балкона...
Уявив його "Катеньку", даму таку солідну і строгу, що кожного разу, коли з нею стрічався, рука сама піднімалась до капелюха чи шапки.
— Что же мне делать?
Я не придумав нічого мудрішого, як пораяти прибрати балкон. Хай "Катенька" хоч цього не побачить. А білизну заховати подалі з очей.
— Давайте я вам допоможу. Несіть ганчірки й відро.
За півгодини і впорались. Я дуже квапився: не хотілося, щоб "Катенька" застала мене в квартирі. Зчистили з перил смолу, зібрали з підлоги, а білизну склали в балію, однесли на кухню, засунули глибше під стіл. Полковник мені ще й дякував, а коли я завів мову про відшкодування, махнув рукою:
— Яке там відшкодування! Вам же дісталось не менше. — Він уже заспокоївся і знову заговорив по-українському.
Після цього випадку ми не те що зблизились, а пройнялися якоюсь взаємною симпатією. Зустрічаючись, не проходили, як то бувало раніше, мимо, а віталися за руку, зупинялись на хвилину чи дві, щоб перекинутись словом про погоду, про останні міжнародні новини, і я не раз думав: "Бач, і серед них люди бувають!" І в душі аж гордився, що в мене такий знайомий.
Тож коли мені зовсім стало непереливки — хоч у петлю головою! — я й подумав про свого сусіда. Думав про те, що органи, в яких він працює, — всесильні, і якщо вже там мені не допоможуть, то мене ніщо не врятує.
Я ще, може, якийсь час вагався б, коли б Надія в черговому своєму дзвінкові на кафедру не запитала:
— Коли твоя приходить додому?
— Для чого це вам? — У мене і в очах потемніло.
— Я хочу зустрітися з нею.
Ця остання погроза й надала мені сміливості відкритися в усьому полковникові...
— Ситуаційка!
Він почухав кінчика носа і якось аж весело глянув на мене.
— І що ж ви думаєте робити?
Відповів, що не знаю і сам. Що безвихідність така — хоч стріляйся!
— Оцього якраз і не треба робити... Це тільки на фронті стріля-лись, щоб не здатися в полон. А ви баби злякалися.
"Злякався б і ти!" — подумав похмуро. Я вже розкаювався, що йому відкрився. Що він може зарадити? А полковник знову почухав кінчик носа.
— Гаразд... Спробуємо допомогти... Твердо не обіцяю, але спробуємо. У вас є телефон?
— Службовий.
— Давайте службовий.
Записав до книжечки, суціль помережаної телефонами.
— Вам, можливо, подзвонять... А поки що тримайтесь... Ну баби! — І потис міцно руку.
Минув день, минув другий — дзвінка не було. Зателефонувала Надія, поцікавилась, коли повернеться дружина (я їй знову сплів, що дружина поїхала у відрядження). Відповів, що затримується.
— На скільки?
— Сам поки що не знаю.
— Для вас обох буде краще, коли вона швидше повернеться! Я терпляча-терпляча, але і в мене може урватись терпець. Ти мене чуєш?
— Чую, — наче в могилу. Повісила рурку.