Дружина була дуже засмучена, в неї аж сльози набігли на очі, що траплялось з нею вкрай рідко, а мене дуже мучила совість. І єдине, що хоч трохи мене виправдовувало у власних очах, це те, що з Надією було раз і назавжди покінчено. Я з усіх сил намагався чабути про неї, як це не було трудно, особливо в перший вечір, коли повернулась дружина і, збираючись лягти у постіль, дістана з-під подушки й надягла нічну сорочку. Я ледве не крикнув: "Скинь!" — і відчував ту прокляту сорочку всю ніч, бо мені весь час марилось, що поруч не дружина лежить, а Надія. А вранці висмикнув її крадькома з-під подушки, убгав похапцем у портфель і і І же на вулиці вкинув до бака із сміттям.
Я ходив на роботу, намагаючись не сідати в трамвай, щоб не іустріти Надію, я щоразу минав, обходячи іншою вулицею, зупинку біля поштамту, я надіявся, що Надія врешті-решт забуде мене, гак, як я намагався забути її, хоч це мені не так легко давалося, бо не раз ловив себе на бажанні кинути все і бігти до неї, але в мене щоразу вистачало здорового глузду стримать себе, сказати: "Не смій! Тобі що, жити набридло?" Я боявся й подумати про те, що б заварилося, коли б про це дізналась дружина. Тож я ходив на роботу й з роботи, оминаючи поштамт, щоразу здригаючись, коли и натовпі зблискувала червона шапочка, чи пальтечко, чи сумка, п мене і в грудях терпло од страху, а коли шапочка — пальтечко — сумка байдуже минала мене, відчував себе так, як відчуває, мабуть, себе солдат, який, наступивши на міну, лишається живий та не-ушкоджений.
Аж ось одного разу на кафедрі пролунав телефонний дзвінок.
— Вікторе Андрійовичу, вас!
Мене?.. Хто б це міг дзвонити?.. Одразу ж подумав про дружину, чи не скоїлося чого вдома.
— Слухаю.
По той бік мовчало.
— Я слухаю!
В рурці тріснуло, гаряче дихнуло у вухо:
— Здрастуй!.. Упізнаєш? У мене і в очах потемніло.
— Ти мене чуєш?
— Чую, — видушив з горла.
— Нам треба зустрітись. Сьогодні.
Зустрітись? Але ж мені не можна стрічатися з нею! Я й так відчував себе як після важкої хвороби. Тільки став видужувати, й знову?..
— Пробачте, я не маю часу. — Звертався до неї на "ви", бо здавалось, що вся кафедра нашорошила вуха.
— Тоді я прийду зараз до тебе!
— Ні, ні! — рурка ледь не випала з рук. — Я прийду!.. Зараз іду.
— Чекаю коло поштамту.
Знову тріснуло, глузливо запіпікало.
Йшов до поштамту, і мене розбирала злість. Це ж треба набратись нахабства — дзвонити на кафедру! І ще: звідки вона взнала наш телефон?
Вона стояла, як завжди, вся у червоному. І я вперше подумав: невже їй не приїдається один і той же колір?
— Прийшов? — усміхнулась недобре.
— Прийшов. Але на хвилинку. У мене за півгодини починається лекція. — Лекції сьогодні в мене вже не було. — Що ти хотіла сказати?
— Раніше ти так не поспішав.
— Та кажу ж, лекція!
— Гаразд. Давай пройдемось до того он скверу, бо тут і поговорити не дадуть.
— Давай, але ненадовго.
— Не бійсь, не затримаю.
У сквері вона зупинилась, зісмикнула нервово з руки рукавичку.
— Здогадуєшся, чого я тебе покликала? Я сказав, що не здогадуюсь.
— То що ти, надумався?
— Що я маю надумуватись?
— Дурника вдаєш? — Очі її були злі і нещадні. — Напакостив — і в кущі?
— Не кричи! — Мені здавалося, що всі люди, які проходили мимо, поглядають у наш бік.
— А я не кричу... Ти ще не знаєш, як я вмію кричати... Поки що я розмовляю з тобою по-доброму. Моїй дитині потрібен тато, і ти на мені маєш одружитися.
— Так я ж одружений!
— Розведешся.
— В мене ж дружина!
— Нічого тій жабі не станеться. їй так потрібен чоловік, як рибі парасолька. Проживе і без тебе. А моїй дитині потрібен тато. — Так і іаче та дитина вже народилась.
— Ну гаразд, я подумаю. Тільки не кричи. — Бо мені все здавалось, що вона кричить.
— Думай, тільки недовго... Зажди. — Бо я хотів уже йти. — Сталіна Ульянівна тобі відома?
Мене наче окропом ошпарило.
— Звідки ти її знаєш?
— Знаю, — усміхнулась недобре. — Це моя рідна тітка. Я їй поки що нічого не казала. Так що думай... Думай, поки не пізно!
Повернулась, пішла.
А я все ще стояв, приголомшений.
Сталіна Ульянівна!
Більшого жаху трудно й придумати.
На кафедрі її колись прозивали Орлеанською Дівою. Згодом, коли на політичному обрії з'явилася Маргарет Тетчер, охрестили Залізною Леді. Вона й справді була наче викута з найміцнішого сплаву. Навіть одяг на ній гримів, як залізний. Говорили, що вона гак і лишилася незайманою. Бо ніхто не зважувався на ній одружитись: зробити її дамою можна було хіба що свердлом. Побідитовим...
Сталіна. Ульянівна.
Вона прибрала ці дикі ім'я та по батькові в тридцять сьомому, коли її батьків розстріляли. Зреклася їх одразу ж і на честь великого вождя та учителя поміняла нормальне ім'я на Сталіну, а по батькові стала Ульянівною. Об'єднала у своїй основі Сталіна з Леніним. І ніхто в ті роки криваві не міг позмагатися з нею у викритті ворогів народу, їх тавруванні. Навіть рідного брата спровадила вслід за батьками, звинувативши його в симпатії до троцькістів-бухарінців.
Під час війни Сталіна Ульянівна працювала у Смерші. Подейкують, що її остерігалися навіть смершівці. Не кажучи вже про тих нещасних шпигунів-диверсантів, яких вона з насолодою спроваджувала на той світ.
У нас на кафедрі Сталіну Ульянівну боялись гірш, ніж чуми. Вона вміла так роздмухати щонайменшу дрібницю, надати їй такого політичного забарвлення, так її повернути, що вона, та дрібниця, ставала найтяжчим злочином проти держави, комуністичної партії. Винуватець заслуговував якщо не розстрілу, то найсуворішого покарання. Особливо нещадною вона була чомусь до чоловічої половини роду людського.
Пам'ятаю один випадок, який можна було б назвати кумедним, коли б у ньому не взяла найактивнішу участь Залізна Леді.
Було це ще за Хрущова. Наш інститут, як і всі вузи країни, трусила чергова пропасниця: вимагалося наблизити навчання студентів до життя, і всі лекції, навіть з астрономії, обов'язково пов'язувати з повсякденною дійсністю. Навіть математика, коли там не йшлося про підвищення надоїв молока від корів чи суцільний опорос свиней, розцінювалась як ідейно хибна, відірвана від життя. Спускалися строгі циркуляри, засідали численні комісії, збиралися конференції по обміну досвідом — у викладачів голови йшли обертом.