1 Всі три письма Шевченка, що поміщую тут, посилала я в оригіналах до редакції "Киевской старины".
2 Писано на півлисті синього поштового паперу червоним олівцем. Без дати. /326/
Купили теж чорний круглий капелюх з перами. Зроблено кілька українських костюмів, у тім числі голубий шовковий корсет. Куплено голландського полотна на сорочки і коленкору на спідниці. Усі оці закупки були відвезені Шевченком до нас, і він сам рисував рисунки на вишивки своєї зарученої.
Одного разу Тарас, приїхавши до нас, сказав матері, що графиня Толстая, давня його приятелька, хоче взяти до себе на життя Ликеру. Мати повірила сьому, але позаяк п. Макарова тоді не було у Петербурзі, вона порадилась з його братом п. Маркевичем, — і вони порішили удвох, що Ликеру можна пустити, тільки щоб п. Маркович сам лично відвіз Ликеру і, так сказати, передав її з рук на руки графині. У призначений день Тарас приїхав у кареті за Ликерою. Вона розпрощалась з матір’ю, потім вони сіли і поїхали. З ними поїхав теж і п. Маркович. "Заручену" Шевченка графиня привітала дуже приязно, — оповідав потім матері п. Маркович, — посадила її на дивані (софі), угостила шоколадом і заговорила з нею про літературу. Ликера так хитро виляла, що трудно було догадатись, що вона нічого у тому не тямить. На жаль, п. Маркович скоро поїхав і не міг більш нічого розказати, що там було далі. Але другого дня Ликера сама прийшла до нас і оповіла матері про своє пробування у графині. Виходить — вона тільки переночувала у графині, а тепер Шевченко найняв їй окреме мешкання і помістив її там. Потім Ликера пожалілась на свого жениха:
— Та такий він противний, — казала вона матері, — що хазяйка давала кімнату з прислугою, а він не хотів, звелів, щоб я сама прибирала: "Що, — каже, — нехай побачу, яка ти у мене чепурненька".
Мати так була вражена сією вісткою, що не хотіла їй йняти віри, коли тут дістала від Шевченка таке письмо 1:
"Многоуважаемая Надежда Михайловна!
Вручіте Федорові мізерію і паспорт моєї любої Ликери и примите мою искреннюю благодарность за ваши материнские попечения о сироте Ликери и за внимание ко мне, нехитростному вашему другу Т. Шевченку. 1860. 6 сентября".
Не було що робити — мати зібрала жадані речі і передала їх посланцеві. Але на серці в неї зовсім було погано і неспокійно...
Минуло кілька день. Ликера забігала до нас не один раз і оповідала матері про своє нове життя. Між прочим, вона похвалилась, що Тарас подарував їй дорогі коралі на шию і грошей 200 руб. срібною монетою, — а сама тим часом потроху забирала від нас, що зісталось там з її скарбу.
Прийшовши одного разу, вона знов стала жалітись на свого жениха:
— Сердитий такий, побачив у графині воду, що я забулась днів зо два перемінити, та так кричав на мене, так кричав, що й господи!.. Не піду за його! — сказала вона накінець.
— А як же буде? — спитала мати.
— Та так же й буде, — відказала Ликера, — що заберу усе те, що він мені дав, а за його таки не піду!.. Такий старий, поганий, та ще й сердитий!..
1 Писано на півлисті синього поштового паперу, зложенім удвоє. /327/
Мати нічого на те не сказала, хоч їй і тяжко було слухати такі речі від зарученої поета; проте вона все-таки була рада, що діло так повертається.
Незабаром після сього ізнов прибігла Ликера дуже збентежена і, тільки мати відчинила їй двері, кинулась до неї, вхопила її руку і скоро, палко її поцілувала. Мати моя дуже тому здивована і разом засоромлена, бо ніколи сього не бувало, щоб Ликера цілувала їй руки, замітила їй, що так не годиться "зарученій" Шевченка.
— Я вже не заручена його, спасибі богу! — радісно відказала Ликера і тут оповіла матері, що злучилось між ними.
Тарас, прийшовши до неї так, як і завсігди, побачив в її кімнаті страшенний безпорядок: у графині вода неперемінена — аж застоялась, на столі потьоки води, тут же лежить гребінець з вичесаним волоссям і покинуті брудні панчохи, постіль неприбрана, хата неметена...
— Він так і кинувся до мене з кулаками, — оповідала далі Ликера, — та як закричить на мене: "Я не хочу такої!., мені не треба такої жінки!.." А я й собі кажу: "І мені такого чоловіка не треба! — старий та поганий!.." — та й вийшла з хати.
Ото так оповідала Ликера, а чи було воно так на ділі — незвісно. Шевченко нічого за те не говорив, тільки й казав, що то "гадость" (гидкість), "мерзость" (погань), він тільки і просив її, щоб вона була чепурна, і що він "не видержав"...
Положим, правда, що Тарас жадав від Ликери чепурності, — він і при матері говорив їй кілька разів:
— Гляди, Ликеро, щоб була чепурненька... Я нічого не хочу, аби була чепурненька... Важкого ти у мене нічого не будеш робити, хіба звариш борщу або пошиєш мені сорочку... Та одно знай — щоб була чепурненька, бо неохайних я не терплю...
І мати, знаючи вже таку його вдачу, строго слідила, щоб Ликера чистенько біля себе ходила. Але все-таки, як би там не було, не може бути, щоб Шевченко покинув свою заручену тільки через її неохайність?.. йому ж давно було звісно, що вона нечепурна і між ними за те лучалися сварки; проте все-таки він не кидав її!.. Здається мені, що тут його скорій вразили у самеє серце жорстокі слова Ликери: "І мені такого чоловіка не треба! — старий та поганий!.." Йому тепер тільки відкрились очі, він тепер тільки уперве побачив, що вона його не любить і йде за його тільки через вигоду, — і він "не видержав" — не видержав, бо любив, любив і покидаючи її...
Ось що говорить він у своїх сумуючих віршах:
Не журюся, а не спиться
Часом до півночі —
Усе світять ті блискучі
Твої чорні очі.
Мов говорять тихесенько:
"Хоч, небоже, раю?
Він у мене, тут, у серці".
А серця немає,
Й не було його ніколи,
Тільки шматок м’яса...
На що ж хороше і пишно
Так ти розцвілася? /328/
Не журюся, а не спиться
Часом і до світа,
Усе думка пробиває:
Як би так прожити,
Щоб ніколи такі очі
Серця не вразили.
("Воспоминания Чужбинского", 1861 p., Петербург)
Тож отсі:
Л.
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу;
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті,
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,