Од кладовища повернули в праву руку і, продравшись крізь гущину, несподівано опинились біля високої огорожі.
– Це моя пасіка, – обізвався Корж, – одчиняючи хвірточку, – з одного рійка розроїлось їх більш, як сто колодок.
Пасіка була захищена і споряджена, як стародавні запорозькі: по плоту загорожа закутана була очеретом, посередині стояла капличка з образами святих Зосима і Саватія, а навкруги її витикались на тичках з трави рядками вулики, і де-не-де на світло-зеленій прогалині росли яблуні, груші і черешні, вкритії пахучим цвітом. Вечір був теплий, тихий: роботяща бджола ще гуділа між віттями в цвіту; соловейко висвистував, і здалека долітали веснянки слобожанських дівчат. Гарне було місце, дуже мені подобався цей затишок, і тепер, згадуючи його під хмурим північним небом, прояснились мої думи і заграло українське серце.
– Се моя пустинь, – сказав Корж, – тутечки я собі сиджу та згадую, що минуло та не вернеться; од того, чи воно лихо, чи добро, а здається однаковим.
– Чи давно уже, діду, – спитав я, – ти став хазяйнувать на сій леваді?
– Спитай у оцих дерев, вони тобі скажуть, бач, які товсті та високі; се ж я їх садив власними моїми руками; бо як достався мені цей зимовик, то, опріч тернів, нічогісінько тутечки не росло.
– А Михайлівка коли населилась?
– Після смерті вже Качалки; деякі переселились з Гетьманщини та й з наших-таки слобід чимало. Тоді звали ці новоселиці великими вольними хуторами, поки не послідував указ, щоб поруйнувать всі хутори, а хуторян повиводить на великі шляхи і там їх осадить, і щоб, крий боже, вольними хуторами не звать, а слободами і селами. Як почули хуторяни про сю чутку, от і прийшли до мене за порадою. "Що нам, – кажуть, – робити? Адже ж ми тутечки, – кажуть, – і обгніздились, і колодязі покопали, і обсіялись; як стануть нас на шляхи переганять, то пропали й ми, загине й худобина наша!"
– А що ж, – кажу їм, – через наші ж хутори іде не абиякий шлях, та й землі ще чимало – є де селиться, так подамо прошеніє, щоб наші хутори перейменувалися в село або в слободу. – От і дали мені довіреність од обчества трьох сіл: Нових Кодаків, Дійовки і Сухачівки, бо найбільш виселилось з сих сіл. Так ото і подавав я в катеринославську казенну палату прошеніє, а палата і прислала до нас асесора Мартина Коваленка огледіть наші хутори; і як він зробив доношеніє, що місце сподобно для селенія, то палата утвердила і предписала указом Дійовському волосному правлінню "о безпрепятствінном населенії слобожан понад річкою Сухою Сурою". Після цього, як намножилось у нас переселенців, я знов подавав прошеніє і "о наіменованії наших хуторів селом чи слободою". Так казенна палата вдруге прислала того ж Мартина Коваленка. Приїхав він до мене і зібрав громаду. "А що, хлопці, — пита, – як будемо звать ваші хутори?" Одні кажуть: "Нехай буде Качалівка, по прізвищу осадчого Качалки". А другі: "Нехай Коржівка, по прізвищу нашого повіреного: він, кажуть, нас первий і до себе поприймав". Так я вже не схотів, кажу: "Не хочу я марної світової слави ні собі, ні моєму хрещеному батькові, вигадуйте яке-небудь інак прізвище". От Мартин Коваленко бачить, що між нами така незгода, і каже:
"Слухайте, панове громадо, нехай ваші хутори йменуються слободою Михайлівкою во ім’я народившогося великого князя Михайла Павловича!" Громада на це згодилась, а палата паки предписала указом: "Опубліковать всім волостям о названії наших вольних хуторів слободою Михайлівкою".
Скінчивши, старий спитав мене, чи не хочу я вернуться до хати.
– Ні, — одказав я, – тут так гарно, так легенько дихать, посидьмо ще трохи.
– Ну, сількісь, – пробубонів дід, – я тобі ще розкажу, яке нас лихо спіткало з сими панами, бодай їх!..
От ми й посідали на ослоні біля каплички, і старий так почав:
– Хвалити господа, все було так гарно, спокійно, як от… нечиста мати понаносила до нас тих панів, та й стали вони захоплювати наші землі. Петро Петрович Панчинський, секретар Кременчуцького губернського правлення, самоправно одмежував собі три тисячі десятин нашої землі і населив собі аж дві слободи; а Олексій Іванович Верминка – тисячу п’ятсот. Один захопив Сухую Суру, а другий – Мокру, та так приперли нас, михайлівців, кодачан і дійовців, що не було у нас ні водопою, ні паші для скотини; а мене – так і з хати вигнали: в моєму дворі вісім семей панських хрестян поселили. Не повіриш, паничу, яке лихо припало! Тоді ще вмерла у мене жінка, так мені довелось з сиротами блукать по чужих кутках.
Що тут на світі було робить? От ми і зібрали з трьох сіл одну громаду, поміркувались та й надумали – ви брать повіреного і доходить вже правди по судах. Бодай вже не довелось судиться ні одному доброму чоловікові. На сій раді в один голос, як вже я не одмовлявся, вибрали мене повіреним, не тільки за землі, а й за всі діла, які б там не трапились. Отож, як дали мені ту довіреність, я й почав клопотаться, од нижчих судів аж до вищих. Чого вже я не робив, як не побивався, скільки й кошту стратив, а все-таки нічого не вдіяв. Ну, вже й суди тоді були!
Не знаю, чи вони і теперечки такі, нехай їм абищо!.. Та вже, на наше щастя, государ Павло і прислав в Катеринослав ревізорів Кушелева і Олексієва, – так я до них: от вони, спасибі їм, зараз і предписали губернському правленні дать нам пораду на основанії законів. Отаким-то побитом ми й оборонились од Панчинського: зараз-таки і зігнали дві його слободи з наших земель; а з Верминкою нічого не вдіяли, бо він на те рішення губернського правлення "апелював в сенат". Так от за сю Верминчину землю і за Кодацьку, що під город забрали, та й по питейному одкупу посилав я до царя два прошенія. Два роки ждали указу, та й не діждались! Нічого робить, треба було самому їхать у Москву та Петербург. Важко фукать ту правду по цих великих городах і вам – панам. Натерпишся і наплачешся, поки її знайдеш, коли-то ще й знайдеш, – а то ж мені, простому чоловікові, не дуже ще й письменному, гірко доводилось! Та вже милосердний бог не покинув нас і там…
Приїхавши у Москву, зараз подав я прошеніє в департамент сенату. Заглянули у моє прошеніє і звеліли мені, щоб я через тиждень навідався. Прийшов я через тиждень, от знов велено прийти через тиждень, – та так і почали тижнівками годувать; воно б, мовляв, і добре, бо прохарчивсь – нічого вже й їсти, так цими ж московськими тижнями і мухи не нагодуєш. Та вже що помогло, ніяк, паничу, і не вгадаєш: сміх, та й тільки!..