33
Вітер гойдає портьєру. Вона — найцінніше в нас, тому мама повісила її в моїй кімнаті. Сказала, що портьєра дуже пасує до стін. Ніби я сам не бачу, що це не зовсім так. Але мама хоче, аби в мене все було добре.
34
День цей світлий. І зроблений майстерно. У світлому небі — білі хмари. Чорні, зелені ще, жовті дерева. В такі дні хтось оточує довколишні речі легким серпанком; і навіть дим із люльки пливе повільніше й значиміше. В такий день привертають увагу поштові скриньки — блакитні, з білими літерами. Кольору надії з молоком… Передзвін на високій-високій вежі.
35
Манускрипт оцей я знайшов сьогодні на своєму столі, з краю в край захаращеному книгами, нотами та ескізами; незважаючи на той переполох, на столі знайшлося місце для невеличкого букета чорнобривців, і для ґумового песика Цезаря, для попільнички, коробки цигарок, настільної лампи з білим абажуром… багато, багато речей знайшло собі тут притулок, а вкупі з ними — і я. Манускрипт оцей був уже написаний колись. Але я не поспішаю перегортати сторінки, щоб довідатися про події, які стануться. Ще маю час.
36
А ще дивився на шибку, досить брудну, з плямами зеленої фарби, робітники малювали вікно поспіхом, — і думав, як навесні я сам вимию цю шибку, очищу від зеленого і пофарбую заново вікно, у блакитний колір, адже звідси видно ялину. Незрозуміла тривога — з того часу, як тут уперше випав сніг.
37
Сніжинки б'ються. Я сам, але сьогодні самотність приваблива, і — не біймося знову цього слова, — вродлива. Я таки купив цигарок. І взагалі, поводив себе дуже добре. Цим можна втішатися. Не зважаючи на те, що вулиці — минущі, собаки — минущі, сніги — минущі. Попереду чисті, бо непромовлені ще, слова.
38
Летять чорні круки. Мама розвішала білизну на балконі, відтак присмерк у кімнаті, на словах; і вже інший, начебто й не присмерк — на забаганках, на поводженні, — бо мовчки дивлюся у вікно, там випрана білизна. "Як усе неприховано відверто, — повторюю, — які чорні круки летять".
39
Мовби й не тиша; але і в поїздів, і у вітру, і в сміхові знадвору чути саме її голос, той голос, який не сплутаєш; так само, як не сплутаєш ні з чим сьогоднішнє небо — має воно мій найулюбленіший колір, якому годі й відповідники підшукати; хіба прийдуть на думку імена зневажених тобою ж таки художників…
40
Чай і цигарка, перша відлига за всю зиму, на вулицях продають пиріжки. Березень. Повінь реалій. Сиджу на березі, пильно дивлячись у їхню темно-зелену воду. Повінь невпинно котиться, несучи з собою будівлі, людей, тварин; може, мені годилося б сумувати? І все ж хтось, хоч один, повинен бути поруч. Хтось, хоч один, з сильними і ніжними очима; ані друга, ні ворога, ні листа, ні голосу; і якби зараз пішов дощ, я навстіж розчинив би вікно.
41
Хтось курить на балконі будинку, який навпроти. Курить і дивиться на мене, нутром відчуваю. А нутро в мене — як у давно пораненого звіра; вже сім років не гоїться рана — і вигадана, і болюча; і кров з неї то блакитна, то зелена тече, — а все не червона. Так, мабуть, треба; інакше, навіщо так?
42
Пізній вечір, солодкі яблука. Пес, що як людина дихає уві сні. Сторожка — з масою різнокаліберних столів та стільців, електрогрілка, якою ми гріли помідори з мороженого болгарського супу. А ще два грейпфрути, сардини в маслі й солодкий перець, а ще — термос чаю, який нам залишила люб'язна сторожиха. Ходив нічним містом — до пошти, подивитися, котра година; все тануло, і величезні шматки криги та снігу падали з дахів на асфальт, і два яблука холодно світилися в кишені.
43
Збігала раз по раз лицями усмішка, тіні лежали прямі і спокійні, — як мало ми знаємо слів, що навіть радість радістю кликати змушені…
44
…а йти та іти далі, доки не розчинимося в сполохах над дорогою, в листі над дорогою, в мовчанні, святому і простому, що його й древні кликали якось, і ми кличемо так ось — хіба в назвах суть? Ми ж їм давно склали ціну, а ціна їм та, що холодні яблука взимку, що жайворонки — влітку, і хліб — щойноспечений. Не маю ні права, ні долі, аби вчити вас, та й сам не є мудрим; але як би хотілося, щоб почули ви слова оці, проказані зимової ночі, серед безгоміння: іти та й іти далі, лишаючи за себе вічних наших заручників — сполохи над дорогою, жайворонків над хлібами.
45
Так прагнув я, щоб добре їм у нас велося, — так добре, щоб уже нікуди їм не треба було йти чи їхати; щоб жили ми втрьох, або вчотирьох, або вбагатьох — і разом їздили, і разом розлучалися, і зустрічалися разом; як швидко вистигає кімната, але всміхаюся я, сміюся, ніколи, ніколи вже не питаючи, навіщо живу.
Ви ж повернетеся, правда?