— Це лише припущення.
— Але воно принаймні пов’язує всі факти. Коли ми дізнаємося про щось нове, що не вкладеться в нього, ми встигнемо його переглянути. А зараз облишмо морочити собі цим голову, доки не дістанемо якоїсь звістки від нашого друга з Норбері.
Проте чекати її довелося недовго. Телеграма надійшла, тільки-но ми допили чай.
"У хатині все ще живуть, — ішлося в телеграмі. — Знову бачив у вікні обличчя. О сьомій прийду на станцію зустрічати. До вашого приїзду нічого не чинитиму".
Коли ми висіли з потяга, Ґрент Манро чекав на платформі, і в світлі станційних ліхтарів нам було видно, що він дуже блідий і тремтить від хвилювання.
— Вони ще там, містере Холмсе, — мовив він, схопивши мого друга за рукав. — Я бачив у хатинці світло, коли йшов сюди. Тепер ми покінчимо з цим назавжди.
— То яким є ваш намір? — спитав Холмс, коли ми пішли темною алеєю.
— Я силоміць вдеруся до хатини й сам подивлюся, хто там є. Я хочу, щоб ви обидва були свідками.
— Ви твердо вирішили вчинити так попри застороги дружини, що для вас краще було б не розкривати тієї таємниці?
— Так, твердо.
— Що ж, гадаю, ви на правильному шляху. Будь-яка правда краща за непевні сумніви. Рушаймо туди негайно. Звичайно, тут пахне порушенням закону, однак, як на мене, варто спробувати.
Ніч була дуже темна й почала сіяти мжичка, коли ми звернули на вузький, порізаний глибокими коліями путівець із живоплотом обабіч. Містер Ґрент Манро з нетерплячки мало не кинувся бігцем, тож ми спотикаючися ледве встигали за ним.
— Це вогні мого будинку, — пробурмотів він, показуючи на світло, що мерехтіло між деревами. — А он та хатина, і я зараз туди увійду.
Путівець у цьому місці повертав, і хатина стояла зовсім поряд. Жовта смуга світла на чорній землі перед нами свідчила, що двері не зачинено; одне з горішніх вікон яскраво світилося. Ми поглянули туди й побачили темну пляму, що рухалася на тлі завіси.
— Це та істота! — вигукнув Ґрент Манро. — Ви самі бачите, що там хтось є. А тепер — за мною, й ми швидко про все дізнаємося.
Ми підійшли до дверей, але раптом з темряви виринула жінка й стала посеред золотавої смуги світла. Я не міг розібрати її обличчя, але руки у неї були благально простерті вперед.
— Ні, Джеку, заради Бога! — вигукнула вона. — Я передчувала, що ти сьогодні прийдеш. Не думай про це погано, любий! Повір мені ще раз, і ти ніколи про це не пошкодуєш.
— Я надто довго вірив тобі, Еффі! — злісно вигукнув він. — Пусти мене! Я все одно ввійду досередини. Ми з друзями вирішили заладнати цю справу раз і назавжди! — Чоловік одтрутив її вбік, і ми негайно пішли слідом за ним. Тільки-но він штовхнув двері, як просто перед ним виросла літня жінка й заступила йому дорогу, але він відсторонив її, й за мить ми всі вже підіймалися сходами. Ґрент Манро вбіг до освітленої горішньої кімнати, а ми — за ним.
Кімната була затишна, з чудовими меблями; на столі горіли дві свічки й дві — на каміні. В кутку, схилившись над столом, сиділа маленька дівчинка. Обличчя її було відвернене вбік, коли ми увійшли. Ми лише помітили, що на ній червона сукенка й довгі білі рукавички. Коли вона жваво кинулася до нас, я скрикнув з подиву. Її обличчя, що обернулося до нас, було дивного мертвотного кольору, і риси його нічого не виражали. Та за хвилину таємницю його було розкрито. Холмс, усміхнувшись, провів рукою дитині за вухом, маска з обличчя дівчинки сповзла, й чорне, як вугіль, негреня, виблискуючи своїми біленькими зубками, весело засміялося, побачивши наші здивовані обличчя. Потішений веселощами дитини, я й собі вибухнув сміхом, але Ґрент Манро стояв, вирячивши очі й схопившись рукою за горло.
— О Боже! — скрикнув він. — Що це все означає?
— Зараз я скажу тобі, що це означає! — вигукнула його дружина, заходячи до кімнати з гордовитим, рішучим видом. — Ти змушуєш мене сказати це супроти мого бажання, тож ми нарешті вирішимо разом, як нам вчинити далі. Мій чоловік в Атланті помер. Моя дитина вижила.
— Твоя дитина?
Вона дістала схований на грудях срібний медальйон.
— Ти ніколи не заглядав усередину.
— Я не знав, що його можна відкрити.
Вона натисла пружину, покришка відскочила. Під нею був портрет чоловіка витонченої краси, але з явними рисами африканського походження.
— Це Джон Геброн з Атланти, — мовила господиня, — й шляхетнішого чоловіка за нього не було в цілому світі. Одружившися з ним, я відрізала себе від свого народу, але жодного разу ні на мить не пошкодувала про те. Нам не пощастило — єдина наша дитина вдалася більш у нього, ніж у мене. Таке часто буває в мішаних шлюбах, і мала Люсі набагато чорніша за свого батька. Але чорна чи біла, вона моя мила маленька дівчинка, мамина пестунка!
Почувши ці слова, дитина підбігла до неї й зарилася личком у її сукню.
— Тоді я залишила її в Америці, — вела жінка далі, — лише через те, що вона не зовсім іще одужала й переїзд міг їй лише зашкодити. Я віддала її під опіку старої шотландки, що була колись нашою служницею. Я ніколи й гадки не мала покинути свою дитину. Але коли випадок звів мене з тобою, Джеку, коли я відчула, що кохаю тебе, то побоялася розповісти тобі про неї. Хай Бог мені простить, але я боялася, що втрачу тебе, й мені не стало мужності розповісти тобі про все. Довелося вибирати між своєю дівчинкою й тобою, і, сплохувавши, я відмовилася від неї. Три роки я приховувала це від тебе, але отримувала вісті від няні, що з дитиною все гаразд. Та кінець кінцем у мене з’явилося нездоланне бажання ще раз побачити свою дитину. Я боролася з ним, але марно. Я знала, що це небезпечно, але дозволила, щоб дитину привезли сюди хоча б на кілька тижнів. Я послала няні сто фунтів і сказала, як їй треба поводитися тут, у цій хатині, щоб її вважали просто за нашу сусідку. Я страшенно боялася й заборонила виводити з дому дитину вдень; удома ми прикривали їй личко й руки, щоб хтось не помітив її крізь вікно й не пустив чутку, що поряд з’явилася чорна дитина. Якби я менше боялася, було б розумніше з мого боку; але я божеволіла зі страху, що ти довідаєшся правду.
Ти перший сказав, що в хатині хтось оселився. Мені слід було зачекати до ранку, та я не могла заснути від хвилювання й нарешті потихеньку вийшла, знаючи, як важко тебе розбудити. Але ти побачив, як я виходила, й з того почалися всі мої клопоти. Наступного дня мені довелося змиритись, і ти вчинив дуже шляхетно — не став мене розпитувати. Проте третього разу, коли ти увірвався до хатини через парадні двері, няня з дитиною ледве встигли втекти чорним ходом. І ось сьогодні ввечері ти довідався про все, і я питаю тебе: що тепер буде з нами — з моєю дитиною й зі мною? — Вона стисла руки й чекала на відповідь.