Вони їхали удвох в персональній машині слідчого Кеслера, який разом зі своїми товстезними ремінними валізами примудрився перебратися до надійного бронетранспортера оберштурмбанфюрера Хейніша. Видно, своє майно черевань Кеслер оберігав від партизанів не менш, ніж себе. А втім, все залежало від Хейнішевого ад’ютанта, чи поступиться місцем? Ад’ютантом був Віллі Майєр. Поступився не сперечаючись. Узяв на віру якусь непереконливу службову дурницю, про яку белькотів Кеслер, силкуючись вмотивувати свої явно позаслужбові прагнення. Місцем для натоптаних, як і сам хазяїн, чемоданів обережного слідчого люб’язно поступилася перекладачка Крістіна Бергер.
І от вони опинилися удвох в одній машині. Без свідків. І надовго. Принаймні до столиці Кабардино-Балкарії — Нальчика. їхали удвох, якщо не зважати на улюбленого пса німкені, що розлігся на задньому сидінні.
Подорож усього особового складу служби Хейніша з оцинкованими в ящиках-сейфах архівами, особистим майном і навіть польовою кухнею (головним предметом неугавної допитливості слідчого Кеслера) була вимушеною і спланованою нашвидкуруч. Внаслідок безупинних і небезпечних, бо мали відчутний успіх, контрударів Червоної Армії в районі Моздока, Алагіра, Ельхотова, Чиколи і Малгобека створилася реальна загроза втрати прифронтового містечка, де базувалася служба Хейніша. Вирушили згідно з наказом з П’ятигорська, зі штабу 1-ї танкової армії фон Клейста, що входила до кавказької групи армій "А". Наказ був дубльований ще й розпорядженням вищого керівництва оперативної каральної групи СД на Північному Кавказі, з центром у Ставрополі, обер-фюрера СС Біркампа.
Місце призначення — Ставрополь. Місце розташування — триповерховий будинок у центральному районі міста (зрозуміло, з просторим підвалом, який легко переустаткувати в надійні камери для ув’язнених). Місце поселення — готель "тільки для німців". Єдина за всю дорогу ночівля передбачалася в Нальчику. Там же "для підняття істинно арійського духу" мали отримати ордери на одяг та взуття, що обіцяло радісні турботи і приємно хвилювало, як і завжди, перед відвідинами багатих покладів фельджандармерії і зондеркоманд по очищенню території від злочинних і расово неповноцінних елементів.
У складах каральних загонів очі розбігалися від дбайливо накопичених скарбів Тут було все — від дитячих валяночків, яких не знайдеш у всій Європі, і жіночої спідньої білизни з тонкої теплої— фланелі до коштовних виробів із чорнобурок та з полярних блакитних песців. У фатерлянді таке хутро пересічний німець може побачити хіба що в зоологічному саду.
Коли вервечка машин проминула сильно укріплену станицю Зимевську, Віллі Майєр, не обертаючись до Крістіни, мовив:
— Щодо Адольфа Шеєра, якщо це вас цікавить… Усі його фронтові фотоплівки і вирізки газетних публікацій відправлено за призначенням — Берлін, Вільгельмштрассе, міністерство пропаганди.
Крістіна Бергер поглядала обабіч шляху. Одразу за Зимевською по схилах горбів тяглися укріплення. Всюди — глибокі, повного профілю траншеї. Густо — кулеметні гнізда або бетоновані гарматні доти. Подекуди замість дотів були вкопані і добре замасковані танки. Міцна позиція. Таку пройти нелегко…
— На превеликий жаль, свій нотатник із записами до книги "Завоювання Індії на Кавказі" Шеєр завжди тримав при собі. От він і пропав разом з хазяїном.
— Нащо ви мені про це розказуєте? — сторожко спитала фрейлейн Бергер, не відриваючи погляду від оборонних споруд. Мінні поля… Скільки тисяч замахів на життя там зачаїлося? Не злічити цей згубний посів бога Тора…
— Навіщо? — перепитав Майєр. — Пошту готував і відправляв я особисто. За розпорядженням оберштурмбанфюрера. Хейніш наказав надіслати до відомства Геббельса все, що належало Шеєру, до останнього папірця.
— То й що? — знизала плечима Крістіна. Вона ніяк не могла збагнути, до чого веде Майєр.
— Справа в тім, що одну річ Адольф Шеєр особливо дбайливо оберігав. Тримав у непромокальному мішечку із церати. Мабуть, ця річ становила для нього неабияку цінність. Хоча я не розумію, навіщо таку гидоту…
Та враз схаменувся: щось навіть стороннє, але негарне казати жінці про загиблого обранця серця, то паскудство. Мовив коротко:
— Цю річ, фрейлейн Бергер, я зберіг для вас.
— Для мене? — щиро здивувалася Крістіна. — Але чому?
— Так, для вас. Бо гадав і тепер певен, що ця річ вас зацікавить, А от "чому"… Візьмете в руки — дізнаєтесь.
— І коли ж це буде?
— Зараз.
Майєр витяг із внутрішньої кишені целофановий пакет. Крізь прозору плівку було добре видно досить грубенький блокнот в ладній обкладинці з гаптованої штучної шкіри. Поклав його на коліна Крістіні.
Фрейлейн Бергер узяла його без особливої цікавості, та аж завмерла, глянувши на першу сторінку. На ній було каліграфічно виведено: "Щоденник лейтенанта Ф.Мюллера. ГФП[7]. 1942 рік".
— Читайте тут, у машині, фрейлейн. Іншої такої зручної нагоди може не трапитись… Я не полінувався, переглянув щоденник. Мушу сказати, що Мюллер не заслуговував смерті від кулі.
Крістіна допитливо глянула на нього. Майєр усміхнувся і спокійно пояснив:
— Куля врятувала Мюллера від ганебного покарання, — мовив переконано. — Його місце на шибениці! — І знову наполіг: — Прошу вас, не зволікайте і читайте. Я не хотів би, щоб ці мемуарні вправи Мюллера потрапили ще комусь на очі. Адже я, Крістіно, наважився порушити свій службовий обов’язок.
— Не розумію, що вам може загрожувати… Хіба Мюллер не міг подарувати свій щоденник вам, а не Шеєрові?
— Виключено. Панові Шеєру цей щоденник подарував сам оберштурмбанфюрер Хейніш. Уже по загибелі Мюллера. Я був при тому.
— Ах, так!..
— Саме так! Читайте.
Шарфюрер Бергер розгорнула щоденник навмання (а може, він сам так розкрився, бо читаний був у тому місці не раз) і вп’ялася очима в каліграфічно списані сторінки, вельми заохочена інтригуючою передмовою Віллі Майєра.
"25 лютого. Я й не чекав, що цей день буде одним із найнапруженіших у моєму житті… Комуністка Катерина Скороєдова за кілька днів до атаки партизан на Будьонівку знала про неї! Вона негативно висловлювалась про росіян, які співробітничають з нами. її розстріляли о 12.00… Старигана Савелія Петровича Степаненка і його дружину із Самсонівки також розстріляно… І чотирирічне дитя коханки Горавиліна, бо не знали, що з тією сиротою робити. Близько 16.00 до мене привели чотирьох вісімнадцятирічних дівчат, які перейшли по кризі з Єйська… Канчук зробив їх слухняними. Уся четвірка — студентки і красуні… У переповнених камерах жах…