— Пригадую, це той Краллерт, "науковці" якого знищили музей осетинського поета Кости Хетагурова і спалили його рукописи… — чи то запитав, чи то проінформував генерал.
— Саме він, товаришу генерал! — Полковник Іринін сухо перелічив: — Сплюндровано будинок-музей Лєрмонтова в П’ятигорську, руйнують будівлі, пов’язані з іменами великих російських письменників — Пушкіна, Грибоєдова, Льва Толстого, Горького і Маяковського. Оголошено наказ: "Ніякі історичні та художні цінності на Сході не мають значення". Далі…
— Досить! З цим ясно.
— Ще запитання будуть?
— Як ідуть справи з полоненим офіцером зв’язку штабу Клейста? — згадав генерал зовсім недавні події і ситуацію, коли цей офіцер-зв’язковий, переодягнений у форму рядового солдата вермахту, гукнув з колони конвойованих до майора Калини: "Шеєре! Ти продався більшовикам?.."
— Ви питаєте про обер-лейтенанта Шютце? — уточнив полковник.
— Так, про нього.
— Дані, які ми одержали від нього, застаріли. Він знав про деякі деталі планів наступу Клейста на Кавказ, але ж ці плани поламалися, а питання про відступ, за словами Шютце, в штабі 1-ї танкової армії взагалі не поставало.
— Лише про легкі перемоги і загарбання чужих земель мріяли, — погодився Роговцев.
— Слушно, товаришу генерал. І саме тому останнім часом, за свідченням все того ж обер-лейтенанта, деякі офіцери штабу почали — нишком, звісно, — піддавати сумніву можливість підкорення Кавказу, а вголос передрікали наш контрнаступ. Цими офіцерами зацікавилось СД, і вони зникли зі штабу… Але про все, в тому числі досить важливі характеристики штабістів, зроблені Шютце, викладено в докладній доповідній, яку ми підготували для вас.
— Добре! Дасте після наради, Василю Тарасовичу. А Ставрополь з порядку денного не знімайте і цікавтеся ним у плані, який ми обумовили раніше. Можливо, нам доведеться виходити саме на це місто.
— Слухаюсь.
За дверима жвавішав гомін — наставав час наради.
Розділ 5
СКАРБ НА ЛАНЦЮЖКУ
Одне з перших місць в табелі істинно арійських чеснот Хейніш надавав пунктуальності.
Оберштурмбанфюрер переглянув ранкову пошту — нічого особливого. Зиркнув на годинник. Мугикнув задоволено: з листами упорався ідеально — у точно визначений час. Надійшла година огляду окупаційних газеток, який готували йому в перекладі на німецьку мову. Віллі Майер вправно узагальнював відомості у сконденсований концентрат, що заощаджувало Хейнішу багато службового часу. Газетки ці його, дратували, оскільки він щиро сприймав їх як непотріб. І от маєш: йому поклали за обов’язок оцю паперову жуйку щоранку дегустувати до повної відрази. Аби щось там якось не проскочило. Сенсу в цьому читанні Хейніш не бачив, тим більше, що з матеріалами знайомився вже по виході газет у світ, а не до друку, коли, на випадок чого, ще можна щось вдіяти.
Віллі затримувався, що було на нього не схоже. Хейніш підвівся з-за столу, пружно пройшовся по кабінету, дослухаючись до м’якого порипування новеньких чобіт. "Чоботи, як і обличчя, беруться зморшками з віком, — подумав мимохіть. — І так само, як обличчя, їх омолоджують. Обличчя — жіночою мазаниною, чоботи — масним гуталіном". Дідько б узяв цього Віллі! Навіть пожартувати нема перед ким і разом пореготати! Де ж він зрештою?
Схопив телефонну трубку і суворо запитав:
— Майєре, чому ви примушуєте мене чекати? Чи не знаєте, котра година?
Оберштурмфюрер з’явився негайно. З папкою. Мовив заклопотано:
— Забарилися перекладачі. Отже…
— Отже, кладіть на стіл найбільш характерне, я сам перегляну, — рішуче завершив Хейніш.
Віллі розгорнув папку і поклав на стіл лише одну перекладену статтю.
— Пане оберштурмбанфюрер, гадаю, найперше слід звернути увагу ось на це…
Хейніш всівся в крісло і взяв аркушики обома руками. Читав, спершись на лікті.
— Що таке? — раптом звів на ад’ютанта гнівні очі. — "…контрударом Червона Армія досягла успіху і просунулася вперед в районі…" Що ці йолопи пишуть! "…частина населення ухиляється і намагається чинити опір окупаційній владі…" Який кретин це редагує?
— Пан Шниряєв! — коротко доповів Майєр.
— Зараз же їдьмо до редакції! — Хейніш лунко ляснув долонею по лискуче полірованій поверхні столу. — Готуйте машину, Віллі. І попередьте редактора, щоб чекав на місці. Я навчу цю російську свиню!.. Розшукайте шарфюрера Бергер — нам знадобиться перекладач. Де вона зараз?
— У готелі.
— Тож не баріться, Віллі! Даю вам півгодини. Папку залиште мені.
Фрейлейн Крістіна Бергер краєм вуха слухала ранкове повідомлення берлінського радіо. Як і минулих днів, не казали нічого конкретного, факти заступило одноманітне оптимістичне галасування:
— …Випадкові успіхи, котрих росіяни досягають взимку, не мають вартого уваги стратегічного значення і будуть легко ліквідовані під час першого ж удару вермахту!
Трохи відхилила чорний прямокутник, що затуляв вікно, аби хоч кілька хвилин помилувашся денним світлом.
Надворі було безхмарно, проте блакить неба затягувалась прозорим, перламутровим серпанком, що обіцяло несталу погоду.
У двері номера тихо постукали. Шарфюрер Бергер з незадоволенням затулила світло дня чорніш картоном, вимкнула радіо і лише по тому проказала:
— Прошу!
Увійшов Віллі Майєр. Свіжопоголений, напахчений парфумами, усміхнений.
— Доброго ранку, фрейлейн! Чудово виглядаєте… На цьому чорному фоні ваша золота голівка просто вражає! Ех, нема на вас Рембрандта, — він полюбляв такі класичні контрасти.
— Вітаю вас, Віллі! Ви, як і завжди, починаєте службовий день з компліментів. Вам самому не стає від цього нудно?
— Звичка! — з удаваною легковажністю стенув плечима оберштурмфюрер. — Ви, Крістіно, виробили у мене, мов у відданого пса, безумовний рефлекс, звісно, по-людськи поміркований. А промовляти компліменти таким молодим, вродливим, зворушливо тактовним дамам — сама насолода.
— Віллі! Ви мене запаморочили!
— Уже виправляюся, фрейлейн! Тому виголошую наказ: за десять хвилин будьте напоготові, щоб супроводжувати пана Хейніша до редакції місцевої газети. Шефу не терпиться побалакати з редактором.
— Що у нього спільного з редакцією? Навіщо?
— Гм, — мугикнув Майєр. — "Навіщо…" Запитайте краще у нього, якщо стане сміливості.