Тільки верхівки веж видніли з-за дерев, та й то коли відійти ген-ген далеко.
Звичайно ж, усе це за допомогою своєї палички зробила добра чарівниця — вона не хотіла, щоб зачаровану принцесу хто-небудь потурбував під час сну.
Минуло сто років.
Якось молодий і гожий принц, що жив у сусідньому королівстві, поїхав на полювання.
Аж раптом він побачив вежі, що стриміли з-за дрімучого лісу. Йому стало цікаво, що там, за хащею, і він почав розпитувати в людей.
Кожен відповідав те, що чув: одні казали, ніби це старий покинутий замок, який навідують самі лише привиди, інші — що всі тутешні відьми злітаються туди справляти свій страшний шабаш.
Але більшість запевняла, що це житло людожера, що він носить туди маленьких дітей, яких йому щастить підстерегти і впіймати, що там він на дозвіллі з'їдає їх і що його ніяк не можна вистежити й убити, бо тільки він і вміє прокладати собі дорогу через цей віковічний ліс.
Принц не знав, кому йняти віри. Аж тут один старий селянин підійшов до нього і сказав:
— Мій принце! Мабуть, років з п'ятдесят тому, коли не більше, я чув од батька, що є в тому замку принцеса, вродливішої за яку не знає світ. Але принцеса та зачарована і мусить проспати там рівно сто років, аж поки її розбудить принц, якому судилося стати її чоловіком.
Схвильований до краю цими словами, молодий принц вирішив, не гаючи ні хвилини, продертися крізь хащі й будь-що побачити принцесу.
Та диво дивне: не встиг він наблизитися до лісу, як усі величезні дерева, колючі чагарі й терник розступилися перед ним, даючи дорогу.
Принц пішов навпростець, де в кінці довгої алеї, що прослалася перед ним, виднів зачарований замок.
Юнак, правда, спочатку був трохи збентежився — він помітив, що ніхто з його людей не може пройти слідом за ним, бо дерева й чагарі спліталися ще щільніше, тільки-но він минав їх. Та це його не зупинило, і він сміливо попростував далі — молодий принц був таки з хороброго десятка.
Незабаром він добрався до замку, ввійшов У передній двір і, оглядівшись, мало не заціпенів од жаху.
Навколо панувала німа тиша. Повсюди лежали нерухомі тіла людей і тварин — так, наче вони мертві.
Але за мить принц побачив, які лискучі обличчя та червоні носи у воротарів, і зрозумів: вони просто сплять. А що в їхніх келихах залишалося ще трохи вина, то можна було зрозуміти — заснули вони, бенкетуючи.
Принц проминув великий, вимощений мармуровими плитами двір, піднявся сходами і ввійшов до парадної зали, де, вишикувавшись з рушницями на плечі, голосно похропувала королівська сторожа.
Він пройшов покоями, в яких — хто сидячи, а хто навіть і стоячи — спали придворні кавалери і дами.
Нарешті він потрапив до золотої опочивальні, посеред якої стояло пишне ліжко. Завіси над ним було піднято, і принц одразу помітив зачаровану принцесу, яка спокійно спала.
На вигляд їй було не більше шістнадцяти років, а краса її справді сяяла сліпучим блиском.
Схвильований і захоплений, принц підійшов до дівчини, став на коліна і, не втримавшись, ніжно поцілував її.
А слід сказати, що саме в цю мить настав час закінчитися чарам.
Принцеса прокинулась, ласкаво глянула на принца й промовила:
— Це ви, мій любий принце? Ну й довго ж довелося на вас чекати!
Юнак, уражений цими словами, а ще дужче тим, як принцеса їх сказала, не знав, як висловити свою радість та вдячність, і запевняв, що кохає її дужче, ніж самого себе, і що він — найщасливіший у світі, бо саме йому випало звільнити принцесу від химерного сну.
Вони ще довго розмовляли, але не розповіли одне одному й половини того, що хотіли сказати.
Тим часом увесь замок також прокинувся, і кожен узявся до своєї справи.
Але не слід забувати, що відтоді, як усі в замку обідали востаннє, минуло аж сто років.
Отож головна фрейліна, як і всі інші, з'явилася в опочивальні принцеси й урочисто оголосила:
— Столи накриті!
Принц допоміг принцесі підвестись.
Вона була розкішно вбрана. Правда, таку сукню з високим стоячим комірцем принц бачив колись ще на своїй бабусі, але вдав, що не помітив старомодного фасону, і не сказав про це ні слова. Адже від того, що на принцесі було старовинне плаття, врода її не притьмяніла.
Принц і принцеса пішли в дзеркальну залу й сіли вечеряти, а слуги подавали їм страви.
Скрипалі та флейтисти грали давні, але дуже гарні мелодії, яких ніхто не чув уже сто років.
А після вечері, не гаючи часу, принц і принцеса справили весілля.
Наступного ранку принц ніжно попрощався зі своєю молодою дружиною і поспішив додому, де на нього з нетерпінням чекав король.
Принц не наважився признатися батькові, що одружився без його згоди, і сказав, що заблукав у лісі й мусив шукати притулку в хатині дроворуба, який почастував його куснем чорного хліба з сиром.
Король повірив синові, але королеві ця розповідь здалася підозрілою.
їй не сподобалось, що молодий принц мало не щодня їздив на полювання і подовгу не вертався додому, а коли вона говорила синові про це, той щоразу посилався на якусь пригоду.
Так минуло два чи три роки.
У принца з принцесою знайшлося двійко дітей — дочка, яку назвали Ранковою Зорею, і син, якого нарекли Яснооким Днем, бо він був ще гарніший за свою сестру.
Стара королева чимраз настирливіше допитувалась у сина про його справи, але він не наважувався розкрити їй таємницю, бо хоч і любив свою матір, проте дуже її боявся: вона була дочкою людожера, і король одружився з нею тільки заради багатого посагу.
Серед її почту ходили чутки, що королева й сама не від того, аби поласувати людським м'ясцем.
Тож до пори до часу молодий принц волів за краще мовчати про те, що в нього є дружина й діти.
Але коли старий король помер і принц став володарем у королівстві, він привселюдно оголосив про своє одруження і влаштував урочисту зустріч красуні-королеві в своєму замку, де всі радо вітали її та дітей.
Невдовзі молодий король вирушив у збройний похід.
Він доручив матері владарювати в королівстві й попросив, щоб вона щиро дбала про його дружину та малих діточок.
Але тільки-но королівське військо зникло за мурами міста, стара королева наказала одвезти невістку з дітьми в корчму, що стояла серед густого лісу: саме там вона вирішила здійснити свій жорстокий замір.