По садках цвітуть яблуні та груші, хвилями білого цвіту затоплено село, й звідусюди линутьдухмяні пахощі. Десь неподалік знеможено й солодко б'є соловей. Він уже стомився співати за ніч та за ранок, але ніяк не може стихнути, і срібна пісня булькає та булькає в його горлечку, невидним срібним ланцюгом висить над околицею.
Налітавшись над лісом, лелека знижується і, шугнувши над нами, сідає на тітчину хату в гніздо, що чорніє біля комина. Червононогий та чорнодзьобий, лелека витягує шию, неначе виглядає лельку, що ось-ось має прилетіти з сонячного весняного світу.
Я бачу, як хтось незнайомий зупиняється біля відчиненої на тітчине обійстя хвіртки й дивиться сюди, на город. Якась нужденна та злиденна дівчина з замученими великими очима під попелясто-брудними косами, що спадають на чоло. Постоявши біля хвіртки, вона ступає на подвір'я і йде в хату. Ось і зникає в сінях. Мені аж перехоплює подих: адже ця чужа бачила нас на городі, то чому подалася не сюди, а в хату, де зараз нікого нема? Забувши про все на світі, некліпливо дивлюся на сінешні двері. Всякий тепер люд вештається по селах. Може, надумала обчистити тітчине майво?
— Тітко Маріє,— кажу,— а в хату вашу якась чужа зайшла.
— Яка чужа? — розгинається тітка Марія з заступом у руці.
— Якась чужа. І вже давно.
Тітка Марія зоставляє встромлений заступ у землі, а сама притьмом дріботить до хати.
— Хто ж то такий? — бубонить баба Ликора.
Ми обоє дивимося з городу на хату — й скоро чуємо звідти чи то крик, чи то лемент.
— Господи, таки злодій забрався!
Баба Ликора, виставивши перед собою заступ, квапиться на подвір'я, а я вже слідом за нею. Страшно й цікаво, бо тітка Марія таки заскочила злодія в хаті, бо я таки вистежив чужу ошуканку.
В хаті — крик і сльози. Кричить і плаче тітка Марія:
— Що ж ти наробила, га?
Загнана тіткою в куток, затуляючи долонями обличчя, наче обороняючись від пасіюватої тітки, злякано щулиться чиясь зацькована постать.
— Бож-ж-женьку мій, що ти накоїла?! — лементує тітка.
— Хто ж це такий? — питає баба Ликора.
— Чи ти не знаєш, хто це такий?
— А не знаю,— каже баба Ликора. Й несподівано отетерілим голосом:— Фросю, це ти?
— Я...— чується з-за долонь.
— А я ніяк не можу втямити, чому ота злодійка, що важила на тітчине добро, каже, що вона — Фрося. А голос — її чи не її?
— Так це ти? — допитується баба Ликора.
— Я... Я...
Голос начебто й справді її, Фросин.
— То забери свої руки, нехай хоч ми подивимося на тебе.
— Боюся...
— І ми боїмося дивитись на тебе, але ж покажися.
Долоні з розчепіреними пальцями поволі сповзають з обличчя, якогось чи то заляпаного, чи подряпаного. Наче його коти пазурами дряпали. Наче його пацюки
їли. Ні, таки не Фрося, хоч і каже, що Фрося. Але ж очі — великі та сині, такі знайомі очі — її, Фросині. Баба Ликора боязко ступає в куток, боязко бере якісь дивні її коси — перекуйовджені, посічені, спопелілі.
— А де твої коси? — питає.
— Чи ви не бачите? — у відповідь.
Тітка Марія починає тіпатися, наче в пропасниці:
— Хто ж це так познущався з тебе, донечко, хто позбиткувався? Де твоя врода ріднесенька, де твоє личко гарнесеньке?
— Та ніхто не знущався, мамо, й чого ви лементуєте?
З голосу впізнаю— таки Фрося! Тільки що ж це з нею, сердегою, сталося, що на ній лиця нема?
— Як же не лементувати,— й собі схлипує баба Ликора.
— То я сама.
— Сама? — в один голос вигукуємо всі втрьох.
— Бо сама.
Фрося рішуче зводиться з ослона, виходить посеред хати, гнівна і якась недобра, зовсім не схожа на саму себе, завжди усміхнену та ласкаву. Стає посеред хати, вовчкувато глипає. Мовляв, дивіться на мене, дивіться та миріться з такою, яка є.
Тітка Марія цідить сльози на темний, поораний зморшками твар і мовчить у глухому материнському розпачі, то допитується баба Ликора:
— І чим же ти, Фросю, так виквацяла собі лице й посікла коси, що стала страховидло страховидлом?
— А травами всякими та корінцями... Дівчата дали... А вони від баби Весни довідалися, баба Весна все знає.
— То ще хтось так познущався з себе чи ти саме-нька?
— Олена Хміль разом зі мною... А Галя Порхун злякалася...
— І чого ж це ви так?..
— А того! — раптом кричить Фрося, й геть зовсім міняючись на обличчі.— Хіба не чули, що було на Го-лендрах? З тією нещасною дівчиною? Не чули, що з нею німці зробили, як познущалися? А вона теж була га-ар-не-е-есенька! Тому й познущалися, що га-арне-е-есень-ка! Чи ви хочете, щоб і зі мною так? А я не хочу, не хочу! Й Олена Хміль не захотіла.
— Та отямся, що ти кажеш! — сплескує руками баба Ликора.— Хто ж хоче горя на твою голову? Хай господь милує.
— Чи ви хочете, щоб нас у Німеччину погнали?
— Не доведи господь!
Заридавши, Фрося обіймає мене за плечі, й на мою голову капають її гарячі сльози. Я тремчу від тих сліз, наче опечений, так мені жаль Фросі. Жаль, що ось зараз вона плаче, жаль, що таку наругу над собою вчинила, жаль, що сама позбавила себе дівоцької вроди.
— Ти вже не маленька,— зрештою, сумно озивається тітка Марія.— Живи своїм розумом, а не позиченим.
— А ви, мамо, не гнівайтеся, що я так,— благально каже Фрося.— Від вас моя врода, від вас, дякую, але що ж мені робити, коли такий світ настав? Простіть мені, грішниці, простіть.
Зітхнувши, тітка Марія йде на город, слідом за нею поволеньки рушає баба Ликора. І я б пішов з ними на город, та як ти підеш, коли Фрося вчепилася в мене й не відпускає, наче я для неї — останній порятунок.
ТІТКА СЕКЛЕТА З КОРОВОЮ І ЛІТАК
А день такий, мов великодня писанка. Либонь, це я вловив думку баби Ликори, бо де мені самому до такого додуматися.
— Куди це ти, Ликорцю, йдеш?
— А по глину йду в глиняники, Секлето, по глину.
— Справді по глину?
— По глину, по глину... Хата досі стоїть не обшма-рована, а хто її обшмарує, як не мої руки?
Ми спиняємося в кучерявому від верболозів ярку, в якому блакитною дівоцькою биндою синіє струмок.
— А ти, Секлето, пасеш корову?
— Пасу, пасу.
Руда, мов оберемок осіннього вінниччя, Секлета тримає в руках довгий мотузок, а на мотузку — червона корова, в якої один ріг закручено догори, а другий закручено донизу. Вуха в корови — наче лопухи, а на лопухах — мухи. Червона кліпає повіками, прислухаючись до балачки.