Кінь страшно ірже, вишкірюючи зуби, біла кривава піна тече з роздертої від болю пащі, кінь скаче довкола дерев'яного колодязного журавля, а людський гурт відступив на безпечну відстань і стежить.
Зігнутий у три погибелі Трохим, біліший на лиці від білої глини, хапається за груди і, либонь, бухикає, бо по-риб'ячому розтуляє й стуляє рота, але його бухикання зовсім не чути за смертельним кінським іржанням.
Павло Голоха всміхається. Очі в нього веселі, грають жаром, і за кожним ударом нагая він тільки стискає й розтискає кулаки, наче оскаженілий дошкульний нагай — у його руках, наче то він басаманує гнідого коня.
Мені здається, що вп'ятий до конов'язі гнідий ось-ось вирветься, бо віжки не витримають і луснуть,— і тоді озвірілий від болю кінь підімне під себе і дядька Варивона, і Павла Голоху, і цікавий гурт з роззявленими ротами. Але кінь не виривається й не тікає, хоча одноокий, однорукий і одноногий дядько Варивон уже захляв, піт градом котиться по його лицю, що час від часу корчиться страшною зміїстою блиєкавкою-грима-сою.
— Хіба так б'ють? — озивається Павло Голоха. Дядько Варивон завмирає з нагаєм у руці.
— А як? — хрипить.
— Ось так.
І Павло Голоха, забравши нагая, різким стьобком січе гнідого по ногах. Спершу по передній — і гнідий звалюється на передні ноги, далі січе по задніх — і гнідий валиться на задні, сіпаючись і здригаючись, б'ючись мордою об землю...
— Пустіть мене, пустіть!
Хтось кричить, і я спершу не годен втямити, що то кричу я. Дика сила кидає мене до Павла Голохи, хапаюся чи то за його руку, чи то за нагай — і раптом лечу шкереберть на землю, б'ючись плечем у жолоб, прикушуючи зубами язика, ковтаючи кров, що набилася в рот.
— І я хочу, і я!..— чується в тому шарварку жіночий голос.
Якась забейкана п'яна жінка — коси вінниччям розвіяним на голові — мало не падає на Павла Голоху, вириває нагая.
— Ось так!.. Ось так!..
І норовить ударити коня спершу по шиї — та не поціляє, далі по голові — й теж не поціляє, а за третім разом — шмагає по очах.
Криваві сльози течуть з очей гнідого. Навіть не ірже, а хрипить, намагаючись витягнути шию,—й голова опадає безсило. Хоче звестись — і не може, лише смикає ногами, лише грудьми поривається вперед.
— Ось так! Ось так!
Халамидниця заточується, наче нагай водить її за собою, та все-таки ще раз дістає по кінській шиї.
— О, хазяїн іде...
Справді, ген-ген попід вербами, накульгуючи, горблячись, помагаючи собі костуром, квапиться Танас Нездійминога. Людський гурт, принишкнувши, дивиться на діда, лише п'яна жінка святить нагаєм гнідого по ребрах та по клубах, і лице в неї — щасливе й сліпе, наче вона сповідається перед батюшкою.
— Гей, ти! — раптом кричить Павло Голоха.— Руки тобі ще не повідсихали? Чого з коня збиткуєшся? Хіба не бачиш, що хазяїн іде?
Але п'яна забейкана халамидниця не чує — і тоді Павло Голоха вириває нагая з її рук.
— Ну й звовчився народ! — раптом лютим криком скрикує він і різко стьобає нагаєм жінку по ногах. — А якби тебе так?
Людський гурт німіє — і мовчить, наче йому заціпило, тільки хрипить кінь, б'ючись на землі біля конов'язі.
— А якби тебе так, звірюгу? — каже Павло Голоха, шукаючи когось поглядом.
І знаходить одноокого, однорукого і одноногого дядька Варивона. Заміряється, щоб стьобнути й дядька, але той несподівано гарчить таким звіриним гарчанням, таким ненависним корчем-блискавкою перекошується в нього лице, що нагай у руці Павла Голохи раптом в'яне в повітрі і, не долетівши до дядька Вари нона, неживою скрученою змією опускається на гриву.
Дід Танас Нездійминога ледь човгає неслухняними ногами, ось-ось звалиться, а під острішкуватими бронями гака туга болісна, що від неї все має бути мором зморено. Перед ним розступаються, розходячись, а дід втупився в коня — й не годен втямити нічогісінько.
— Що з гнідим? — питає.
— А що? — сміється Павло Голоха.— Охляв трохи... без води. Ану черпніть води з колодязя, линіть у жолоб!
Хтось хапливо опускає жердину з баддею в колодязь, тягне воду, виливає в жолоб, а кінь як лежав неживий на землі, так і лежить, побасаманований, у набряклих рубцях, заплющений, і з очей йому течуть сльози.
— Ось тепер маєш коня! — розсудливим спокійним голосом каже Павло Голоха.— Але ще навчися догля дати. А який догляд без нагая? Бери нагая,— він кидає нагая до дідових ніг.— Бо чуже добро потребує ой і хазяйського догляду!
Павло Голоха йде геть, карячкувато й широко ставлячи ноги. Наче повагавшись, рушає одноокий, однорукий та одноногий дядько Варивон. Ще через якусь мить дибцяє кудись зігнутий у три погибелі Трохим, люто бухикаючи та хапаючись за груди. А біля поре-паного жолоба, з якого скрапують краплі води, клунком сухої мерви лежить жінка, яку натаєм збив Павло Голоха і яка, либонь, уже непробудно спить п'яним сном.
Дід Танас Нездійминога стає на коліна і, здається, хоче обійняти, але зразу ж передумує. Він хрестить коня пучками пальців, а далі, благально склавши долоні, шепоче якусь молитву.
— Коню мій, коню...
Гнідий лежить ницьма, поклавши морду на землю, з його очей течуть криваві сльози.
— За що тебе так, за що?..
І в дідових сивих від горя очах також стоять криваві сльози.
Я нахиляю баддю, в якій ще трохи залишилося води, й тоненькою цівочкою зливаю на коня. Губи в нього ледь-ледь ворушаться, наче гнідий хоче злизати воду, але не може, бо геть охляв.
П'яна жінка прочумується, намацує нагай зі сталевими сталками, наче знову надумала бити гнідого. Я зі страхом дивлюся, як вона навкарачки зводиться, сопучи, схлипуючи, а звівшись — іДе собі з нагаєм геть, співаючи хрипко:
Брала дівка льон, льон,
брала дівка льон, льон,
та ще й конопельки...
Дід Танас стоїть навколішки біля коня й молиться сухими губами.
Я стою навколішки біля діда Танаса і, дивлячись на гнідого, також складаю благально докупи дві долоні, також молюся — шепочу щось, хоч до пуття не знаю жодної молитви...
ПРОКІП ДУДКА ЗАБАЛАКАВ
Сиджу поміж вінниччя, що вигналося на хатньому причілку, й покрадьки стежу за вивільгою. Вивільга примостилася на черешні і, либонь, ось-ось збирається полетіти. Краще б вона дзьобала черешні й нікуди не летіла, бо така славна, що дивився б — і не надивився б.