Ликора хапає мене за руку, й ми летимо, наче на хмарі, яку жене гроза.
— Я винна, що вона отих гицлів не зуміла вговорити! — свариться.— А могла ж порятувати свого дядька рідного, могла. Так ти ж бач — запаморочилися памороки, й вона беркицьнулась на землю. А хто винуватий? Бач, я винувата в неї. Та якби я пішла в клуню з одним чи з другим, то з моїх рук не випорскнули б, як в'юни, обом дала б раду.
Перепасіювавши, перегодя обертається на Вустину хату:
— Ох і жаль тебе, ох і жаль, бідолашну. І ще згодом, хрестячись:
— А ще жалькіше Миколу Очеретного... Ото вже кого від серця жаль, боже, поможи йому ти, коли ми не помогли...
У ХРЕЩЕНОЇ
Гроза вдарить над селом, а баба Ликора так несподівано: "Господи, не припусти, щоб грім та блискавка впали хрещеній на хату!" Побачить на чужій голові квітчасту хустку з торочками, сплесне руками: "Це ж і в хрещеної така хустка була колись!"
А то сама з собою розмовляє, бубонить, як відьма в комині, й раптом голосно питає сама в себе: "Що б це мені хрещена сказала на таку мою балачку?" ,
Сьогодні баба Ликора ладнає вузла (всяку всячину запихає: і сіль грудкою, і свічку жовтого бджолиного
воску, і шматок господарського мила, і клубок ниток прядив'яних, які сама насукала з кужеля, і кусень сала, що перележало зиму й пожовтіло, і якісь ґудзики, і торбинку квасолі). Зладнавши вузла, вмивається з милом — і довго приглядається до себе в щербатому уламку дзеркала, що лежить на лутці вікна біля вазона. Мені також наказує вмитись, і кострицю мого чуба на голові скородить роговим гребінцем так щиро, аж тріщить, мало іскри з тім'я та з потилиці не скачуть.
— Дивись мені! — погрожує сухим вугільним пальцем, схожим на воронячу лапку.
Надворі баба Ликора так і пасе всіх очима, щоб її зачепили. А що не квапляться зачіпати, вона сама зачіпає, спалахуючи ласкавими словами, які начебто сонцем світяться зсередини:
— Оце зладналися з онуком до хрещеної, бо приснилася ниньки така сумна й каже: "Либонь, дуже ти загордилася, Ликоро, що й у гості не навідаєшся".
— А хто ж ваша хрещена?
— Мотря!
— Мотря Хрущиха чи Мотря Вусиха?
— Мотря Вусиха.
— А хіба Мотря Вусиха ще жива?
— А жива, жива, хай її тикнеться легенько.
В'юнка вуличка тулиться до ще в'юнкішої, звивиста— до ще звивистішої, ведучи нас через Овечаче, а потім — і за село, між горби, порослі терниною. Тут, між сірими терновими горбами, сіріє хатина. Коли вона відбилася від села? А мабуть, у давнину сиву, бо сама — геть зовсім стара та похилена: похилені двері, похилені вікна, похилений комин.
А що хатина стоїть поміж розквітлих соняшників, то начебто не така й зажурена, бо осяяна відблиском їхнього золотого світла.
Раптом я завмираю душею: поміж соняшників темніє чи то корч якийсь, чи то велика грудомаха землі — і по ньому якісь наче великі живі мурахи лазять, чи то ворушаться, і ці мурахи так схожі на очі, і цей корч-грудомаха так схожий на людину.
— Мотре! Мамо!
Таки не корч-грудомаха, а людина, яка мало в землю не вросла, така вона вже ветха, що мало не розсиплеться, як порохно.
— Тут хтось є?—шамкають губи.— Полуда на очах, туман, то не бачу.
— Ликора я, хрещениця ваша!
— А я оце по воду ходила,— шамкають губи.— Ще як удосвіта пішла до джерела, то оце вертаюся.
Справді, на землі поміж розквітлої в'юнкої березки стоїть маленьке відро цинкове, а в відрі на дні мерехтить латка води.
— Ви мені снилися, мамо!
— Зовсім сили нема, й на макове зернятко нема,— шелестять плюсклі губи, що видаються неживими на неживому чорному виду.
— Снилися мені цієї ночі — і я ось до вас з онуком.
— То хто ти така? — знову питає Мотря Вусиха, стара, як світ.
— Кажу, ваша похресниця.
— Ой, немає правди ніде, немає,— кривиться зморщене личко від раптового болю.— Прогнівила я бога, раз такий немилостивий до мене.
— Бог немилостивий?
— Немилостивий! Бо чого до себе не візьме? Хай у пекло, бо я не заслужила раю, а не бере. Покарав мене старістю, а куди я судна, куди годна?
— Топчіть іще ряст, поки топчеться.
— Уже й зозулі не кують мені, а живу,— бідкається Мотря Вусиха.— Поможи мені, дочко, відро занести в хату, бо нездужаю.
Баба Ликора несе в хату відро з водою, скоро й повертається, а я не можу відірвати погляду від Мот-рі Вусихи. Таких старих я ще не бачив. Лице в неї схоже на павутиння, наткане павуками. Голос — наче з-під землі. І не очі дивляться, а бездонна пустка, повита туманом.
— О, тепер уже можу зрушити з місця. Костуром цюкає землю, наче костур ось-ось понесе її, але костур не несе, і Мотря Вусиха лише човг-човг на місці.
— Що за германця кажуть? — питає в землю.— Бо небо вночі гуркає.
— Війна з германцем, ой, війна!
— Війна, кажеш? А я думала, вже прогнали германця.
— Як проженуть — усі взнаємо.
— А як я взнаю, коли за селом живу? Хто до мене прийде й скаже?
— Ми прийдемо й скажемо.
— Дивіться, не обманіть,— шамкотить вона.— А то всі позабували Вусиху, ніхто не навідується. Ото сорока внадилася...—Мотря Вусиха від костура силкується звести голову, шукає по тернових горбах сороку, але не знаходить.— І лис виє отам-о... Чого він виє, коли в мене курочок нема?.. Ласка на погрібнику була крутилася — і вже щезла десь, бо чим ласка поживиться в мене?
— Я вам тут у вузлику принесла всякої всячини, залишила в хаті на причілку... І сірники, і сіль, і мило. Та ще голка й нитки.
— Говори, говори, дочко... Так мені добре, що ти говориш.— І Мотря Вусиха долонею торкається грудей.— Отут мені добре.
Дибцяє, дибцяє — і раптом самою ласкавою тугою озивається:
— Чим же вас пригостити, коли я й не чекала гостей. Оцю черешню бачите? Ягоди є на черешні чи нема? Бо я не бачу.
— Вродили ягоди, червоні,— в один голос ми з бабою Ликорою, обдивившись стару черешню, що світиться спілими ягодами.
— То хай нарве котресь із вас, ген і торбинка на кілку.
Беру полотняну торбинку на рогатому кілку, на якому ще просушуються гладущик та горня,— й до черешні, по сучках здираюся вгору. Торбинка висить на шиї, пахнучи грибами. Я рву ягоди обома руками, бо їх багато на гіллі, сяють з-поміж листя й наче самі просяться до торбинки.
Коли я спускаюся з черешні, Мотря Вусиха вже тримає в руці розмальовану череп'яну миску.