І — надвір злякано, а я за ними.
На хатньому причілку під крислатою яблунею, що перехиляється через тин на дорогу, стоїть запряжена двокінь халабуда, схожа на циганську, а з тієї халабуди й чується стогін. Вустя зазирає в халабуду, баба Ликора по-сорочому дзьобає носом у халабуду — й водночас зводять руки до неба.
— Та чи він живий?
— Живий, раз мучиться.
І я б заглянув, та страшно, коли вони так злякалися.
Тут із сіней вишнурковується худий, схожий на ціпилно з ціпом, і телеватий, схожий на гарбуза, який би репнув і розпався, якби не підперезаний.
— Де це ви підібрали недужого? — бідкається Вустя Хрещата. — Куди везете? Він же теж води хоче, ось я принесу.
— А він не просить у вас води, — озивається телеватий.
Вусті заціплює від здивування, а баба Ликора:
— Зовсім занедужав чоловік, заносьте хутчій до хати, ми пособимо, як зуміємо, бо сконає в дорозі.
— Не сконає, — це глистуватий. — Нехай помучиться, не здохне.
І сміються обоє, зуби продають.
— А звідки ж ви?.. А хто це такий? — баба Ликора.— Куди ви?
— З Забари ми. А веземо свого ж таки, забарського. Він їхати з нами не хоче, то доводиться батогом присоглашати. — І телеватий витягує батога з-за халяви, цьвохкає. — Одним словом, безпартійний більшовик.
— А везете куди?
— Як то куди? Німцям хочемо здати, бо сам не здасться, а поки попадеться в їхні лапи — жди! — І телеватий сміється грубим сміхом, наче залізною лопатою перегортає камінь. — Він у Забарі багатьом колись залив сала за шкіру, то нехай тепер німецька влада його самого перетопить на сало.
— Хто ж це? — дослухається до стогону з халабуди Вустя Хрещата.
— Хто? Щитай, тепер уже ніхто, бо минулося його... Микола Очеретний... Безпартійний більшовик, а гірший за партійного.
— Микола Очеретний? — перепитує Вустя Хрещата і вмить затуляє собі долонею рота, наче лякається дальшої своєї балачки.
— Очеретний... — спантеличено бубонить баба Ликора.
— О, знаєте, й до Овечачого дійшли чорні чутки за нього,— гостро січе язиком худий, мов ціп із ціпилном.^— Водив, як то кажуть, дідько, а тепер дідька повело.
Вустя Хрещата дивиться на бабу Ликору, а баба Ликора дивиться на Вустю Хрещату, і обоє з виду стали темні, як затички з кагли. Я біжу до хатки-, хутко несу кухоль води, бо душа крається від того стогону з халабуди, але телеватий ногою вибиває кухоль з моєї руки.
— Мордував усю Забару, — нехай тепер сам помордується.
— Хлопці! — раптом жвавішає голосом Вустя Хрещата. — Це ж ви зморилися з дороги, а в мене й чарка є! Можна сказати, скисає, бо які з мене та з баби пияки? І куряча печеня в печі. В хаті рейвах, які вже там гостини в хаті, заждіть надворі, я хутенько.
Вони, гості неждані, зраділо підморгують одне одному:
— Де ж той дурень, щоб відмовився!
Вустя Хрещата проворно біжить до хати — й невдовзі вибігає з лозиновим кошем, повним усякої всячини.
— Тут і пляшка скаженівки, й печеня з молодого півника, й пампушки, і глечик узвару... Так, наче на вас чекала. Вже даруйте що на спориші поміж лободи й щириці, зате смачно, зате від душі!
Що це сталося з Вустею Хрещатою? Чому перемінилася, чому така? Чому для неї за найдорожчих гостей стали такі мучителі, що людину зв'язали, мов худобину, збили до живого м'яса й не дадуть краплі води закропитися? Навіть про хату забула, що треба мастити. І баба Ликора перемінилася з лиця, наче теж рада цим гостям.
— Пийте, — спритно Вустя Хрещата наливає горілку в глиняні кухлі. — Аби на здоров'я.
Здається, їм ще не налили, а вони вже випили, такі моторні. Й рукавами губи витирають, і по біле м'ясо в горнятку тягнуться та по пампушки. Й тішаться, бо така манна звалилася на них небесна.
Чую, баба Ликора шепоче до Вусті Хрещатої:
— Слухай, там у халабуді справді Микола Очеретний?
— Угу, — криючись, відказує вбік.
— Так це ж твій дядько рідний?.. Попався в руки упирям?
— Угу...
— Таж Очеретний — свята людина.
— Нема в мене більше такого дядька. Один-єдиний.
— За всяку ціну рятувати його треба... Ох упирі які!
— Треба. Чи я за ціною стою? За ціною не стою, аби тільки врятувати, бо на смерть везуть...
А дядьки з Забари вже підпили, та й ще одна пляшка горілки наче не в Вустиних руках, а сама з хати прибігла.
— І його ж нагодуймо, — каже баба Ликора. — Християни ми чи не християни?
Телеватий і глистуватий переглядаються між собою — й мовчать. Тоді баба Ликора дає мені кухоль води, сама — в руку пампушку з курячим стегном, і ми острашливо підступаємо до халабуди.
Боже, як той Микола Очеретний там стогне! Так, наче йому серце з грудей виривають, ось-ось уже вирвуть, а він болем страшним гуде.
— Миколо, — шепоче баба Ликора. — Ось випий води і поїж.
Вона перехиляється в халабуду, подає туди кухоль з водою, подає пампушки з м'ясом. А я зазираю — і лише залізні ланцюги бачу, цими залізними ланцюгами скручено йому ноги. Та ще — перемервлений білий чуб, з-під якого мертвою волошкою синіє стражденне око.
— Де це я? — чується посічений голос.
— В Овечачому.
— В Овечачому, в твоєї небоги Вусті.
— У Вусті? —хрупостить голос. — А деж Вустя?..
Може, порятуємо твою душечку...
Змервлена білочуба голова Миколи Очеретного звалюється на солому в циганській халабуді, чується бубоніння-марення.
Мене душать сльози. Хоч я ніколи не чув, ніколи не бачив оцього замордованого Миколу Очеретного, та, либонь, славний чоловік. Інакше баба Ликора з Вустею Хрещатою не побивалися б за ним. Так чого ж ці два забарські упирі важать на його життя, везуть здавати німецькій владі, везуть на смерть?
Обертаюсь від халабуди — й очам своїм не вірю!
Не вірю, бо Вустя Хрещата обіймається з телеватим упирем, на якому ремінь не стікається. Може, не обіймається, може, він сам обіймає, але ж вона чомусь не борониться, не б'є по гадючих руках. Господи, та невже вона випила трохи горілки — й так хутко сп'яніла, що вже заодно з цими страшними запроданцям? Еге ж, телеватий обіймає, а той другий дудлить горілку й підморгує.
— Як побачив тебе — зразу припала мені до душі,— регоче з лицем-гарбузом.
— А мені хіба ні?! — регоче й ціпилно з ціпом.
— Так ви обоє жонаті, — Вустя їм на те.
— А ти хіба замужем?
— А я не замужем.