Забувши про вудку, я дивлюся, як Танас Нездійминога веде коня до води.
— Ви куди, батьку?—питає дядько Тилимон.
— А покупаю!
— Таж чистий.
— Моїй душі кортить покупати його.
Поміж кущів верболозу вони бредуть у воду, й коли дідові вона сягає по пояс, він уміло закидає праву ногу на кінську спину — й несподівано спиняється на чалому. Кінь забрідає глибше, й ось-ось, здається, пуститься вплав, але старий завертає його ближче до берега.
Потім, скочивши з коня, довго миє його, шкребе якимось шкреблом, викупує іриву та хвоста. А кінь вдоволено слухає, похоркуючи, і лискучі його здухи мерехтять переливами сонячного сяйва.
— Ну й ну!— дивується дядько Тилимон.— Ото дідунь Танас! Ото дідунь Нездійминога! Причалапав до лісу — й купає свого коня. Таж чистий кінь, чистий. Та чи я сам би не покупав його?
З річки чалий кінь вибрідає легкою ходою, стріпуючи гривою, а дід Танас Нездійминога вибрідає важко. Лице його червоне, схоже на стручок перцю, сяє вдоволенням. Кінь попасом іде по траві під дубами, а дід всідається в затінку — й відсапується. У піврозтуленому роті міцні зуби мерехтять, як луска живої риби. Дзюр-ком з нього біжить вода.
— Пригощайтеся, батьку, тютюнцем...
Дядько Тилимон дістає кисет з тютюном, вони скручують цигарки. А вже кресалом Танас Нездійминога орудує сам. І скоро вони палять у затінку під шатрис-тим гіллям.
— То добре служить кінь, Тилимоне?
— Ха! Кінь служить мені, а я служу коневі. То ще треба подивитися, хто кому більше служить.
— Правда твоя, Тилимоне. А я вже йому служити не годен... Уже й сам собі ледве служу...
— Та ви ще нівроку, дідуню! Ще поскачете біля свого коня.
— Який то мій кінь? Приблукався до обійстя. Тепер ти подоглядай, поки хазяїн не об'явився.
— Де тепер ті хазяї? Що й казати... Ось ми тепер з вами хазяї.
Чалий кінь, мовби прислухаючись до неквапливої розмови, пасеться неподалік. Викупаний, він сяє чистою лискучою шерстю.
— Я тобі, Тилимоне, розкажу, як ми з моєю Одаркою їздили ген отуди,— він показує рукою понад лісом,— аж за Дзвеняче шукати нашого Семена. Чутка була така пройшла за табори. Що навіть наші хлопці тікали звідти. Одарка ж пристала мокрим рядном: поїдемо та поїдемо. Бо як пішов наш Семен на війну, то й вістки ніякої від нього. Поїхали й поїхали за Дзвеняче, бо ж люди їздили, добувалися туди, а одна молодиця зі Збаража навіть знайшла там свого чоловіка, виміняла у поліцаїв за самогон, привезла додому. То що я мав казати їй? Жени, кажу, самогон, та печи курку, та тотуй сало, бо з порожніми руками не поїдемо в табори.
Я стою над плесом біля вудочки, а сам нашорошую вуха, прислухаючись, що ж то розказує дід Танас Нездійминога.
— А пора така стоїть надворі — не відаєш, що запрягати: чи воза, чи санки. Бо вже й сніжок перелітає. А може, й човна запрягати, бо після сніжку пуститься дощик, то хоч уплав пускайся в дорогу. А Одарка гризе й гризе мою душу, то я таки на возі надумав. А чом на возі? Бо що не кажи, а віз у мене є, а санки ще треба збивати чи в людей позичати... Вистелили воза соломою, в солому поховали всякі наші припаси, навіть вишнівки два бутлі взяли, стара-престара вишнівка стояла. Бо хі ба вгадаєш? Хіба вгадаєш, що воно знадобиться в тій дорозі і в таборах? Та ще й згори добре пересипали соломою, бо ж усякий народ вештається, бо всякого народу бійся.
Дід Танас Нездійминога вмовкає, і тепер чутно лише, як у дубах, у мерехтливій гущавині, стогне горлиця.
— Ото ми з Одаркою й поїхали за Дзвеняче... на той світ поїхали. Кого здибаємо — всі в один голос: та вертайте назад. Але ж Одарка моя чи слухала коли-небудь? Ще вдосвіта вибралися, а надвечір і там уже, за Дзвенячим, у лісі. У лісі там уже нікого, пустеля. Зовсім неживий ліс. Колючий дріт, а за дротом — кар'єр, зсувиська в землі. Варти ніякої немає — ні поліцаїв, ні німців. Я отак прив'язав коня до граба, якраз біля колючого дроту. І стою, бо ноги не йдуть. Але ж Одарка за руку — й гайда в табір.
Дід Танас Нездійминога замовкає. В його руці димить цигарка, яку він і не курить. Дядько Тилимон сидить з похнюпленою головою, забуваючи смоктати свою цигарку. Й стогне, знемагає горлиця в дубах.
— Ой, ми там ходили, ходили. И знову вмовкає старий.
— Ліс неживий — і все там неживе в Лісі. Все в лісі неживе, все. Куди ногою ступиш у таборі — скрізь вони лежать, наші солдати. Й не продихнути. Де Семена шукати, де? На кого поглянеш — і то Семен, і то Семен, бо таке вже з ними всіма поробилося, що не передати, хай господь сохранить і боронить. Хоч сам бери та падай поміж них. Але ж клята Одарка, ото вже клята баба. Може б, і впав там поміж трупів, але ж не дала, вивела таки з табору назад за колючий дріт. Вийшов, стою — і світу не бачу, а в очах — чи то сніг, чи то метелики. А чом це нашого коня не видно, питаю. Й Одарка дивиться, шукає коня й не бачить. Якийсь інший кінь стоїть під грабом, сірий, як попіл, ну як ото німецька шинеля, вибабрана в гною. І віз так само чужий, наче в гною. Цигани, каже Одарка. Цигани, каже Одарка, забрали нашого коня, а нам залишили свого, циганського. Дивимося, де ж ті цигани в лісі, ніде нема ніяких циганів. То ми потихеньку так підходимо до коня — і боїмося, хоч такого в таборі набачилися, що вже ніколи не побачимо. Віз начебто наш, і поклажа на возі начебто наша. Дивно, що цигани всього того не взяли, поки ми по кар'єру за дротом ходили. А взяли самого лише чалого коня. Та добре, хоч такого залишили, матимемо на чому додому добратися. Тут Одарка почала хреститися. А чом же це ми свого коня не впізнаємо, каже. Та хіба ж це наш кінь, кажу. Та наш кінь, каже, наш кінь, чалий. Та який же це чалий, кажу, коли зовсім не чалий. Бо таки не чалий. А приглядаюся страшними своїми очима, приглядаюся. Може, правду каже Одарка. Бо чогось кінь на місці не стоїть, з ноги на ногу переступає, мордою крутить. І шерсть на ньому ворушиться. От вітру ж нема в лісі, тихо, вечір, а шерсть на коні ворушиться, наче попіл ворушиться. Та це ж наш кінь, знову каже Одарка, та це ж наш чалий. Бачу, кажу, що це наш чалий, а тільки ж чому він не чалий. То Одарка й сказилася. Чи ти не бачиш, чому не чалий, кричить. Не чалий, бо його пообсідали воші, хіба ти не бачиш, як на ньому воші кишать. Якби на тебе стільки наповзло вошей, то й ти перестав би чалим бути. Ось так сказала. Що я й перестав би чалим бути.