— На коні Онися...
— На коні? На якому коні?— торопію.
— Таж: сидить на коні...
Мабуть, думаю, Тарапатий бачив у яру ще якогось коня. Мабуть, на тому коні й сидить Онися. Але чого вона тут, чого? Приїхала з такої далечини до діда в гості — й отакої, опинилася в яру на якомусь коні.
— Тс-с-с...— Тарапатий прикладає застережливо палець до губів.— Тс-с-с...
Завмираємо, навіть колінкуємо поміж кущів, остерігаючись несподіванок. Увібравши голову в плечі, Тарапатий кличе мене рухом плеча:
— Ось... Тільки тихо... Не сполохай... Затамували подих — і скоро на моріжку соковитої нестолоченої трави бачу дідового коня, що стоїть поміж вільшини. Кінь покивує головою, струшує гривою, і куций хвіст його мітлитвся мітлою, бо кінь відганяє комарів. А на коні...
А на коні — Онися.
Онися й не сидить на коні, й не лежить, а вся якось вигнулася та скрутилася, бо ноги її прив'язано мотузяч-чям попід кінські здухвини, й руки також поза спиною вивернено й прив'язано. Здається, Онися ось-ось звалиться з коня, але сидить. І її пухнасте біле волосся розіллялося по плечах, по спині. А лиця не видно, бо Онися дивилася не на нас: ми підкралися до коня збоку.
Тепер я згадую оту сливку... Оту сливку біля дідової х.іти... Сливку в дівоцькому Онисиному вбранні...
Одяг її дівоцький зостався на сливці.
Онися сидить на коні гола-голісінька.
Я опускаю очі в траву, й дивлюся в траву, яка вже пахне вечірньою студеною росою. У вухах чомусь дзвенить, а в горлі сухо й шорстко. Хто познущався з Онисі, хто? Хто вчинив таку наругу над нею? Страх і відчай раптово підкидають мене з землі, я підбігаю до коня, схлипую.
— Онисю, Онисю...
Вона обертає голову — і я бачу кволу, болісну усмішку на її гарному обличчі.
— А-а, це ти,— впізнає мене.
І голос її — кволий, немічний, байдужий.
— Онисю, що таке, що таке?.. Хто це?.. Чого?.. Вона лише знічено-зболено кліпає повіками.
— Чуєш?.. Я знайшов твого діда... Він уже вдома, чуєш?.. А хлопці вже позабирали твій шоколад...
Підходить Тарапатий, з обох рук показує шоколад. А я так тремчу від страху, що мій страх раптом передається захарчованому охлялому коневі. Кінь вишкірює зуби, хрипить — і скаче вбік так різко, що Онися, либонь, ось-ось звалиться. Але не звалюється, бо прив'язана, бо мотузки витримують.
— Як тобі помогти?
— Я вже нічого не хочу,— долинає.
Ми з Тарапатим хутчій до коня, а кінь поміж кущів хутчій від нас, лиш чутно Онисине скрикування та зрештою:
— Не женіть коня!.. Чуєте, не женіть коня!
Ми вже не біжимо за конем, не женемо, а поволеньки так скрадаємося за ним. О, добре, він уже не скаче, а чалапає по високій траві до села, ступає через низький туманець, що тут поснувався *-+ прямо на дими, що снуються з коминів хат під тихими й глибокими небесами.
Тарапатий іде трошки попереду, чатуючи ходу коня, щоб не сполохати. Й раптом плетений у кілька сталок сирицевий вуж обвивається на його плечах, аж сорочка пухириться, й Тарапатий присідає від болю.
Далі сирицевий вуж летить до мене, обвивається довкола ніг, валить у траву, і я тонко скімлю від болю, що вогнем обпікає тіло.
— А, й ви!.. Й ви отут!.. На криву стежку за Онисею!
Той сирицевий вуж раз і вдруге блискавкою вискакує з шипшини, слідом за довгим вужем-гарапником вискакує і дід Ілько Танцюра. Кощаве лице в нього від люті схоже на обвішаний реп'яхами та колючками овечий хвіст.
— Збитошники та стидомирники! Нечестивці плюгаві...
Дід Ілько поміж блекоти скаче до коня, раз та вдруге шмагає гарапником,— і кінь тікає, трощить блекоту, дерезу, полин, зникаючи поміж верболозів на сільській околиці.
— Ух!.. Повіяка!.. Гех!
І дід Ілько гарапником шмагає все довкруж, рвучи лопухи та кропиву на зелене шмаття.
Знетямлені, ми з Тарапатим схоплюємося з землі — й тікаємо з яру. Тікаємо так, щоб оминути несамовитого діда. Тікаємо врізнобіч по кущах, аби довгий сирицевий гарапник-вуж знову не дістав нас.
Я біжу і вию від болю та образи. Мені жаль Онисі, жаль себе, жаль усього білого світу. Чого дід Ілько Танцюра збожеволів? Може, баба Весна вилікує його, вишепче?
Повз бабу Ликору вбігаю в хату, спинаюся на лежанку, з лежанки спинаюся на піч, на печі забиваюся в запічок, скулююся. Й тремчу так, наче гарапник-вуж з лежанки слідом за мною спинається на піч.
— Очманів,— долинає до слуху голос баби Ликори.— Та й хіба не очманіє, коли цілий день вештається, як халамидник. Ну, поплач, поплач — полегшає.
Я провалююся в темне провалля, в якому глухо й моторошно. Це провалля схоже на яр за селом, де сьогодні ото бачилася прив'язана до коня гола-голісінька Онися... Десь має бути сливка в її дівоцькому вбранні, де ж та сливка? Бо треба забрати в сливки й віддати, аби зодяглася... О, голос діда Ілька Танцюри! Наче то й не дід говорить, а дідовим голосом озивається вовкулака. Але чого цей вовкулака ще й плаче, схлипує?
— Ликоро, провинився я перед твоїм хлопцем... Ще шмаркатий, а я вже гарапником його. За оту Онисю без-путню...
— Сам ти безпутній!— хочу крикнути з печі, але губи мої як позмерзалися.
— І в кого вона вдалася така?— це баба Ликора біля печі.— Явдошка, мати її покійна, така вже славна... Й Михайло, царство йому небесне, хоч до рани клади...
— Сам доглянув з отакесенького пуп'янка, сам і в школу пустив у Нову Греблю, в десятирічку... А тепер дочекався втіхи...
— Не плач, Ільку, бо сльозами не зарадиш... Лихі люди зманили її до Вінниці...
— Хто б міг подумати, що там лигатиметься з німцями, їхньою підстилкою стане?.. Бач, скучила за мною, бач, навідалася в Овечаче до діда. Понавозила гостинців, багато їй дрантя всякого там надарували. То я що? Дрантя порозкидав по обійстю, гостинці порозкидав. І з самої з неї все поздирав, бо воно ж і смердить не нашим. А вона тільки сміється, чуєш,Ликоро? Хоч би заплакала, так ні, сміється. А мені все пече в грудях, і в очах темно. Гайда, кажу , туди, звідки приїхала. Посадив її на коня, мотузками прив'язав — і як уперіщу гарапником, кінь і в поле, та в балку.
— Про всяку всячину чула...— сплескує руками баба Ликора.— Отак і спровадив у білий світ? На коні? Свят, свят, свят. Де ж тепер шукати її?
— Знайшлася... Сам знайшов. І твої хлопці не дали б їй пропасти, а я за це ще й віддухопелив їх.