Політ примарився — й чорні очі в сусідчиному вікні маряться...
Наступного ранку поглядаю на Срулишину хату зод-далеки — і в причілковому вікні знову бачу, як у шибці чорніють примарні людські очі. І я більше не можу терпіти свою таємницю. Таємниця пече мене зсередини, таємниця веде мене до баби Ликори. Й сама таємниця ота озивається моїми устами:
— Бабо, ви тільки погляньте в Срулишине вікно!
— Таж дивлюся, дивлюся,— каже баба Ликора, щось там латаючи на призьбі, длубаючись голкою.
А воно там... з вікна... все дивиться й дивиться.
— Може, й дивиться,— загадково каже баба Ликора.
— Що то?
— Чи я знаю? Може, щось і дивиться.
Та й вмовкає, длубаючись голкою в своїх латках. А з мене дідьком так і рветься нетерпіння:
— Так скажіть, бабо!
— Дитинка знайшлася у Срулихи,— нарешті каже баба Ликора.
— Знайшлася дитинка? — торопію.— І вже дивиться у вікно? А де ж вона знайшлася? Від бурі?
— Ага, від бурі... І зразу величенька...
— Але ж у Срулихи нема чоловіка. На фронті!
— А, не тямиш ти, помовч.
— А вона... Срулиха...— шукаю слова й не можу знайти їх,— знає, що в неї знайшлась дитинка? І вже величенька?
Здається, баба Ликора засміється весело та безтурботно, як то вона вміє,— та несподівано супиться сердито:
— Знає... Ось тільки тобі знати про те не слід. Я тобі сказала, а ти нікому не кажи.
— Я сам побачив! Сам побачив! Чорні очі в вікні...
— Ото затям: нікому не кажи! —сердито наказує баба Ликора, аж язик у роті в неї видається за гадюку, й мені заціплює.— Нікому-нікому не кажи, що в Срулихи знайшовся хлопчик Марко.
Тепер я тільки й жду, щоб побачити хлопчика Марка. Чому не виходить з хати на подвір'я? Ми побігли б з ним гратися до річки. Або подалися б у ліс. Або гайнули б у глиняники дерти вощину диких бджіл, щоб у вощині знайти дикий мед. Але він чомусь сховався в хаті, немов його нема. Ото хіба що в темній шибці причілкового вікна цвітуть його чорні очі.
Чому він ховається, чому не хоче товаришувати зі мною, чому ні з ким не хоче товаришувати в Овечачо-му? Навіть з Тарапатим, з яким товаришують усі?
Чекаю день до вечора,— нема.
Чекаю другий день до вечора,— марно.
А на душі мені так стає, наче тепер скрізь зі мною отой хлопчик Марко. Куди я йду, туди й він зі мною йде, ось тільки я не бачу його. Обідає зі мною за одним столом, тільки незримо. І допомагає мені малювати хімічним олівцем на вирваному з Біблії листку.
— З ким це ти там балакаєш? — дивується баба Ликора.— До кого бубониш?
— Та це я до Марка.
Баба Ликора з сіней заходить у хату, здивовано розглядається по кутках.
— А де ж він?
— Де, де! — гніваюся.— Де треба!
Бо чудна ж яка вона, все їй треба розтлумачувати.
А на третій день клямцає клямка в сінях і до нашої хати заходить високий-превисокий чоловік. Це — Павло Голоха. Побачивши його, мимоволі прилипаю до стіни, мовби хочу крізь стіну видертися надвір.
— Доброго здоров'я, куріпки-вутінки!—вітається.
— Свят, свят, свят,— хреститься баба Ликора.
— Чи ви, бабо, чемериці об'їлися? — дивується Павло Голоха.— Я ж не дідько якийсь. Чи гостям не раді?
— Всі ми гості отут, на грішній землі,— бубонить баба.
Завжди усміхнений, Павло Голоха й зараз усміхається, наче несказанно радий бути в бабиній хаті і нас бачити при доброму здоров'ї.
— Ви мені, бабо, таке скажіть. Бо хто скаже, як не ви? Все бачите, все знаєте. Ну то скажете чи ні?
— Скажу, що знаю, чом не сказати,— наче торопіє вона.
— Значить, за Срулиху, за вашу сусідку. Вона перед вами — як на долоні, так?
— У людську душу не заглянеш,— ухильно відказує баба.
— Я вас за її душу не питаю... Правду кажуть, що в неї якесь жиденя крутиться в хаті?
— Яке жиденя? — тужливо в'яне очима баба Ли-кора.
— А ото як у Погребищі німці били жидів, то й не всіх вибили. Як ото просо з-під ціпа — трохи порснуло. І який світ неблизький — аж у Овечачому те просо опинилося, у Срулихи, вона дала йому притулок.
— Та що ти кажеш, Павле? — щиро не вірить баба Ликора.
— То я це вам розказав,— сміється Павло Голоха.— А ви що мені розкажете?
— Не знаю, що й казати.
— Аж ви обіцяли признатися за Срулиху?
— Обіцяла признатися за Срулиху? Що я тобі обіцяла? Я не знаю.
Я дивуюся, що баба Ликора не признається за того Марка, чиї очі й сьогодні горіли в темному причілковому вікні. Адже бачила, адже знає за нього! Але — мовчить. І мені наказувала мовчати. Отже, так треба. Павло Голоха — страшний чоловік, служить у поліції, видав німцям свою жінку вчительку Ксеню Дмитрівну.
Він підходить до мене, бере моє підборіддя двома пальцями, що тхнуть тютюном, і задирає вгору мою голову.
— Признавайся, що бачив ти в Срулихи?
Я мовчу, бо в мене від страху віднявся язик.
— І ти нічого не бачив, як і твоя баба?
В моїх очах тьмяніє від сліз, і в їхній блідій пелені розпливається— й зникає ненависний Павло Голоха, що не перестає всміхатися.
— Таж пусти дитину, мучителю,— заступається баба Ликора.
Павло Голоха дає мені міцного щигля в лоб, аж з очей скачуть іскри.
— Знайшов з кого збиткуватися — з дитини,— сьорбає носом баба Ликора.
Вилаявшись, Павло Голоха сердито гримає хатніми дверима.
Припавши лобами до шибок, ми з бабою Ликорою дивимося, як прямо через наш вишневий садок Павло Голоха йде до сусіднього обійстя. Чавить чобітьми гарбузове гудиння, ось скручує соняшникові буйну голову, що неживою повисає на волокнах.
І зникає в сінях у Срулихи.
— Бож-ж-женьку ж мій,— згадує про бога баба Ликора. Й починає хапатися: — Ходімо... Ходімо до Тилимона та Ніли.
Прихапцем збирає якогось вузлика, бо по гостях не ходить з порожніми руками, й ми в тривозі виходимо надвір.
Виходимо саме тоді, коли на весь куток розлягається лемент Срулихи:
— Віддай! Віддай дитину!
Розпелехана сусідка б'ється розлюченою птахою перед Павлом Голохою, а той крутить головою, рятуючись від її пазюристих рук. Зрештою, відводить ліву руку — й навідліт б'є Срулиху, що вона, шкопертаючись, падає на спориш.
Правою рукою він тримає чорнявого хлопчика, зодягненого в білу полотняну сорочечку з мережкою на грудях. Білі полотняні штанці висять на ньому, наче на кілку. Я дивлюся на нього, а він дивиться на мене блискучими чорними очима, які так часто цвіли мені в причілковому вікні.